Трішки з історії Організації
«Ми воювали вже тоді, коли ця держава не знала що робити».
Одразу після Майдану, з перших днів російської агресії в Криму, наша організація почала готуватися та готувати населення до можливих бойових дій. Зрештою, саме ми стали каталізатором виникнення, співзасновниками та командирами одного із загонів територіальної оборони Києва. Як тільки кремлівські провокатори почали «мутити воду» на Донбасі, ми одразу почали шукати можливість поїхати воювати. Спочатку ми прагнули стати взводом розкрученої тоді в ЗМІ Національної гвардії, але, оскільки окремим взводом зі своєю ієрархією увійти нам не дозволили, ми полишили цю марну спробу. Проте вже в травні місяці нашим бійцям вдалося вийти на адекватне місцеве підпілля з мешканців Донецької області та організуватися там в загін самооборони. Наші люди разом з іншими молодими структурами забезпечували проведення виборів в одному з населених пунктів та самостійно провели кілька невеличких операцій.
Однак дуже скоро нам стало ясно — протистояння набирає обертів та мисливськими рушницями з ММГ тут вже не «повоюєш». Тоді нам запропонували легалізуватися в одному з новосформованих батальйонів МВС. Ми почали процес оформлення, під час якого зрозуміли, що до фронту ми доїдемо не скоро: бюрократія та криміналітет має інші, відмінні від наших цілі, а сам підрозділ використовувався в тому числі як піар проект певних політиканів. Тому ми пішли звідти. «Забили» на статуси та ранги і поїхали «бомжами» прямо на Луганщину, на передову до ЗСУ. Там познайомилися з багатьма цікавими людьми, отримали трошки зброї та завдань, почали координуватися з легендарним «Айдаром». Побували на війні. Коли ж приїхали, то шанований нами Микола Коханівський повідомив, що у нього є зброя та він створює на передовій новий батальйон ОУН. Ми стали його окремим взводом, мали свободу дій, зброю та позиції. Закріпилися під Донецьком. В процесі бойових дій показали себе кращим підрозділом. Загалом за період з травня по жовтень 2014 року у нас було лише двоє поранених, жодного загиблого.
Коли ми приїхали на ротацію, то побачили післямайданівський «тил» в усій його красі. Нас всіх заарештували на мітингу #14жовтня, кільком хлопцям зшили справу за сфабрикованими звинуваченнями. Ми побачили розгул корупції та бандитизму. Коли почали боротися з цим, на нас привезли два автобуси міліції. Ми були обережні, але були все нові кримінальні справи на активістів, перешкоджання реєстрації, інформаційна блокада, спостереження за активістами з боку спецслужб. Потім наші персональні дані, які ми залишали при оформленні у батальйон МВС та для координації із ЗСУ, тупо злили сепаратистам. Двічі наші дані зливалися на їх сайти, а нашим сім’ям почали постійно погрожувати.
Дещо про хід АТО
Після Майдану почалася російська агресія. Які були до того передумови та чи було це заплановано та спровоковано ще до подій революції гідності та перевороту негідників – ми не знаємо. Проте явним лишається сам факт російської агресії. РФ прийшла до Криму. Окупувала його. Наш народ не міг зрозуміти, що відбувається, а влада не робила ЖОДНИХ дій, не лише щоб вберегти Крим чи військову техніку, яка знаходилася там, а взагалі жодних. Крим здали. Почалися диверсії на Донбасі — спочатку у формі так званих «протестів». Не всі ми, учасники Майдану, були прихильниками ЄС, але ми йшли на Майдан за нашу гідність та краще життя (як нам здавалося). Так само, ми впевнені, не всі учасники сепаратистських недобунтів були фанатами РФ. Багато хто йшов (як йому здавалося) за краще життя, трудові права тощо. Але йшли люди, не підковані політично (подивіться в очі правді та погодьтеся, що і на Майдані більшість не дуже усвідомлювала всі процеси) та неграмотні, тому телевізор та інші механізми ворожої пропаганди використовували їх у кремлівських планах. У цей час менти здавали державу, а патріотів ті ж самі менти били, — наприклад, при поїздці для проведення проукраїнського мітингу в Харкові.
Що потім? Слов’янськ, Краматорськ… Тобто зброя. Ми бачили як нікчемні найманці кричали про «порєбрікі» та захоплювали наші міста. Влада не пішла на двадцять трупів гнид-диверсантів. Тоді не зорієнтувався і народ… Зате влада вже тоді почала робити глобальну помилку: вони почали робити контрпропаганду, таку саму брехливу, як і російська. Достатньо було просто показати все як є: купка путінських диверсантів та кількасот алкашів та наркоманів на пародійних блокпостах, — і одразу всім все ясно, ніякої прихильності негідникам. Але ні, влада почала грати по брудному. Хрін з ними. Цікаво інше. Коли був перший травневий бій під Карлівкою, то наші БТРи та «вертушки» були у кількох кілометрах від оточених хлопців – всім заборонили іти на допомогу партизанам, яких вже розстрілювали ворожі БТРи з кадирівськими найманцями на них. Коли, на день президентських виборів, був перший бій в Донецькому аеропорту, куди зайшли наші десантники – кадирівські найманці тікали з міста. Однак десанту не дали наказу на «зачистку». Потім влада наказала оточити Слов’янськ та стріляти по сепаристам у ньому. Це дискредитувало нас в очах місцевих. Вони ненавиділи нас, ми починали ненавидіти їх. Потім тисячам найманців та проросійським сепаратистам дали вийти з маленького Слов’янська у мільйонний Донецьк (!). Дали вийти зі зброєю та технікою. Вони осіли там.
Коли ми починали наступ, то здавалося, що скоро зустрінемося з нашими братами з інших батальйонів в центрі звільненого українськими військами Донецька. Проте війська зупинили, дали можливість сепаратистам будувати в мільйонних містах свої фортеці. Не вирівнявши лінію фронту, дали можливість створити котли (Іловайськ, потім Дебальцеве). Деморалізацією нашого війська погіршили становище — влада не робила нічого для нього, все трималося на ентузіастах та волонтерах. Допустили найжахливіше (на що і була ставка Москви) – дали можливість сепаратистам мати своїх справжніх героїв. Позиційна війна — це, так чи інакше, обстріли житлових будинків. Вони стріляють з кварталів – ми стріляємо в «отвєтку». Вмирають батьки політично НЕ підкованого донецького хлопця – він іде бити нас, вважає за окупантів, не розібравшись в суті. Максимальне соціальне напруження і ненависть одне до одного. А ще постійні «фейки», що Росія офіційно ввела війська і волонтери продовжують ще сильніше годувати не лише армію, а й приватні армії олігархів, якими вони дерибанять бізнес на Сході. Деякі ідейні та бойові батальйони деморалізуються, розколюються, добровольчі формування виганяють з фронту. Залишки починають використовувати у своїх розборах олігархи. Контрабанда на Донбасі стає надто прибутковою. Війна — тим паче. А країна та народ страждають, знищуючи самих себе…
Наша ідейна позиція
Не дивлячись на все це, позиція СИНДИКАТу залишається такою ж, як і раніше: необхідно припинити російську агресію та прогнати окупантів. Ясна річ, що в Україні іде дуже серйозний розподіл ринку східноєвропейського регіону, транснаціональний олігархат воює між собою, створюючи удільні князівства та посилюючи олігархічну роздробленість. Ідейні люди з України та Росії їдуть добровольцями на Донбас та воюють одне з одним. Українське суспільство розколоте, всі ненавидять одне одного. Проте передусім треба зупинити кровопролиття та зовнішню агресію. На даний момент його можливо зупинити, лише припинивши затягування конфлікту, яким займаються ті, хто при владі (з усіх сторін). Домовлятися про мир мають командири та жителі країни.
Політичні клоунади нікого вже не втішають – всім зрозуміло, що це показухи для дерибану грошей та земель, отримання «кредитів» та налагодження власних інтересів. Ми маємо домовлятися, де можемо самі. Але і не забувати, що там є міцний російський вплив та іноземна окупація. Тому, маємо подбати про НАШИХ заблудлих дітей Донбасу, якими б вони не були. Маємо не забувати про них, встановлюючи блокаду, а звільнити їх. Хай вони стріляють нам у спини. Хай ми будемо жорстоко карати їх за це, але інакше не буде кінця війни та об’єднання країни. Від війни всі втомилися. Коли ми підемо в наступ, адекватний та організований, адекватним елементам з тієї сторони не залишиться нічого, як тікати чи здаватися. Інших маємо знищити. Це жорстоко? Жорстокіше того, до чого вони всі разом взяті довели нашу країну, вже нема нічого. Кожен день війни на лінії розмежування – це віддалення людей одне від одного, це ненависть. У нас є останній шанс повернути Донбас в батьківське лоно. І покінчити з війною. Шляхом озброєної перемоги.
Наші дії
Наші добровольчі формування прибрали з фронтів, а персональні дані віддали ворогу. Але ми не пішли з фронту – наші люди досі їздять в АТО. Однак ми не поринули з головою у цю незрозумілу (на сьогоднішній день) війну. Набридло, що нас використовують, як пішаків. Хоч і є усвідомлення того, що необхідно робити, однак нинішній владі це не цікаво. Можливо, Донбас повернеться до України не раніше, ніж СИНДИКАТ замінить ту владу?
На даному етапі метою СИНДИКАТу є гуртування людей доброї волі задля наведення порядку в країні — і в армії в тому числі. Саме тому там і є наші люди, наші підрозділи. Про це згодом.
МИ ЗАКЛИКАЄМО демобілізованих бійців ЗСУ, добровольців та волонтерів об’єднуватися навколо нашої організації задля захисту власних прав та наведення народного порядку. Ніякі олігархи вас не врятують, лише використають. А ми такі ж, як і ви, – добровольці та прості люди. Створимо структуру – переможемо. Не створимо – програємо. Вся надія лише на себе.
Замість тисячі слів.
