Лекція №4 Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ (Відео)

Людина Заходу
Людина Заходу

12 вересня ідеологічний референт Об’єднання СИНДИКАТ Леонід Кияниця в рамках Ідеологічної школи нашого Об’єднання виступив із лекцією на тему «Європейські цінності та західна цивілізація — наш погляд»,  в якій розкрив сутність та шлях формування європейської цивілізації, а також хибність сучасного розуміння поняття «цінностей західного світу».

Зі змістом лекції ви можете ознайомитися на наступному відео.

ІДЕОЛОГІЧНА ШКОЛА ОБ’ЄДНАННЯ СИНДИКАТ ВІДНОВЛЮЄ СВОЮ РОБОТУ

Цієї суботи, 12 вересня, пройде перше цієї осені заняття Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ. Цього разу заняття відбудеться у форматі лекції на тему: «Європейські цінності» та цивілізація Заходу».

Незважаючи на те, що лекція носитиме загально-світоглядний характер, з неї можна буде отримати відповідне уявлення про деякі з ключових питань сучасного політичного та культурного розвитку.

Початок заходу: о 18:00, 12 вересня, субота.

Місце проведення лекції: м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 16-22, 5 поверх, оф. 507.

ЩОДО БОЙОВИХ ДІЙ НА СХОДІ: ІСТОРІЯ ТА ПОЗИЦІЯ

СИНДИКАТ на фронті Донбасу

Трішки з історії Організації

«Ми воювали вже тоді, коли ця держава не знала що робити».

Одразу після Майдану, з перших днів російської агресії в Криму, наша організація почала готуватися та готувати населення до можливих бойових дій. Зрештою, саме ми стали каталізатором виникнення, співзасновниками та командирами одного із загонів територіальної оборони Києва. Як тільки кремлівські провокатори почали «мутити воду» на Донбасі, ми одразу почали шукати можливість поїхати воювати. Спочатку ми прагнули стати взводом розкрученої тоді в ЗМІ Національної гвардії, але, оскільки окремим взводом зі своєю ієрархією увійти нам не дозволили, ми полишили цю марну спробу. Проте вже в травні місяці нашим бійцям вдалося вийти на адекватне місцеве підпілля з мешканців Донецької області та організуватися там в загін самооборони. Наші люди разом з іншими молодими структурами забезпечували проведення виборів в одному з населених пунктів та самостійно провели кілька невеличких операцій.

Однак дуже скоро нам стало ясно — протистояння набирає обертів та мисливськими рушницями з ММГ тут вже не «повоюєш». Тоді нам запропонували легалізуватися в одному з новосформованих батальйонів МВС. Ми почали процес оформлення, під час якого зрозуміли, що до фронту ми доїдемо не скоро: бюрократія та криміналітет має інші, відмінні від наших цілі, а сам підрозділ використовувався в тому числі як піар проект певних політиканів. Тому ми пішли звідти. «Забили» на статуси та ранги і поїхали «бомжами» прямо на Луганщину, на передову до ЗСУ. Там познайомилися з багатьма цікавими людьми, отримали трошки зброї та завдань, почали координуватися з легендарним «Айдаром». Побували на війні. Коли ж приїхали, то шанований нами Микола Коханівський повідомив, що у нього є зброя та він створює на передовій новий батальйон ОУН. Ми стали його окремим взводом, мали свободу дій, зброю та позиції. Закріпилися під Донецьком. В процесі бойових дій показали себе кращим підрозділом. Загалом за період з травня по жовтень 2014 року у нас було лише двоє поранених, жодного загиблого.

Коли ми приїхали на ротацію, то побачили післямайданівський «тил» в усій його красі. Нас всіх заарештували на мітингу #14жовтня, кільком хлопцям зшили справу за сфабрикованими звинуваченнями. Ми побачили розгул корупції та бандитизму. Коли почали боротися з цим, на нас привезли два автобуси міліції. Ми були обережні, але були все нові кримінальні справи на активістів, перешкоджання реєстрації, інформаційна блокада, спостереження за активістами з боку спецслужб. Потім наші персональні дані, які ми залишали при оформленні у батальйон МВС та для координації із ЗСУ, тупо злили сепаратистам. Двічі наші дані зливалися на їх сайти, а нашим сім’ям почали постійно погрожувати.

Дещо про хід АТО

Після Майдану почалася російська агресія. Які були до того передумови та чи було це заплановано та спровоковано ще до подій революції гідності та перевороту негідників – ми не знаємо. Проте явним лишається сам факт російської агресії. РФ прийшла до Криму. Окупувала його. Наш народ не міг зрозуміти, що відбувається, а влада не робила ЖОДНИХ дій, не лише щоб вберегти Крим чи військову техніку, яка знаходилася там, а взагалі жодних. Крим здали. Почалися диверсії на Донбасі — спочатку у формі так званих «протестів». Не всі ми, учасники Майдану, були прихильниками ЄС, але ми йшли на Майдан за нашу гідність та краще життя (як нам здавалося). Так само, ми впевнені, не всі учасники сепаратистських недобунтів були фанатами РФ. Багато хто йшов (як йому здавалося) за краще життя, трудові права тощо. Але йшли люди, не підковані політично (подивіться в очі правді та погодьтеся, що і на Майдані більшість не дуже усвідомлювала всі процеси) та неграмотні, тому телевізор та інші механізми ворожої пропаганди використовували їх у кремлівських планах. У цей час менти здавали державу, а патріотів ті ж самі менти били, — наприклад, при поїздці для проведення проукраїнського мітингу в Харкові.

Що потім? Слов’янськ, Краматорськ… Тобто зброя. Ми бачили як нікчемні найманці кричали про «порєбрікі» та захоплювали наші міста. Влада не пішла на двадцять трупів гнид-диверсантів. Тоді не зорієнтувався і народ… Зате влада вже тоді почала робити глобальну помилку: вони почали робити контрпропаганду, таку саму брехливу, як і російська. Достатньо було просто показати все як є: купка путінських диверсантів та кількасот алкашів та наркоманів на пародійних блокпостах, — і одразу всім все ясно, ніякої прихильності негідникам. Але ні, влада почала грати по брудному. Хрін з ними. Цікаво інше. Коли був перший травневий бій під Карлівкою, то наші БТРи та «вертушки» були у кількох кілометрах від оточених хлопців – всім заборонили іти на допомогу партизанам, яких вже розстрілювали ворожі БТРи з кадирівськими найманцями на них. Коли, на день президентських виборів, був перший бій в Донецькому аеропорту, куди зайшли наші десантники – кадирівські найманці тікали з міста. Однак десанту не дали наказу на «зачистку». Потім влада наказала оточити Слов’янськ та стріляти по сепаристам у ньому. Це дискредитувало нас в очах місцевих. Вони ненавиділи нас, ми починали ненавидіти їх. Потім тисячам найманців та проросійським сепаратистам дали вийти з маленького Слов’янська у мільйонний Донецьк (!). Дали вийти зі зброєю та технікою. Вони осіли там.

Коли ми починали наступ, то здавалося, що скоро зустрінемося з нашими братами з інших батальйонів в центрі звільненого українськими військами Донецька. Проте війська зупинили, дали можливість сепаратистам будувати в мільйонних містах свої фортеці. Не вирівнявши лінію фронту, дали можливість створити котли (Іловайськ, потім Дебальцеве). Деморалізацією нашого війська погіршили становище — влада не робила нічого для нього, все трималося на ентузіастах та волонтерах. Допустили найжахливіше (на що і була ставка Москви) – дали можливість сепаратистам мати своїх справжніх героїв. Позиційна війна — це, так чи інакше, обстріли житлових будинків. Вони стріляють з кварталів – ми стріляємо в «отвєтку». Вмирають батьки політично НЕ підкованого донецького хлопця – він іде бити нас, вважає за окупантів, не розібравшись в суті. Максимальне соціальне напруження і ненависть одне до одного. А ще постійні «фейки», що Росія офіційно ввела війська і волонтери продовжують ще сильніше годувати не лише армію, а й приватні армії олігархів, якими вони дерибанять бізнес на Сході. Деякі ідейні та бойові батальйони деморалізуються, розколюються, добровольчі формування виганяють з фронту. Залишки починають використовувати у своїх розборах олігархи. Контрабанда на Донбасі стає надто прибутковою. Війна — тим паче. А країна та народ страждають, знищуючи самих себе…

Наша ідейна позиція

Не дивлячись на все це, позиція СИНДИКАТу залишається такою ж, як і раніше: необхідно припинити російську агресію та прогнати окупантів. Ясна річ, що в Україні іде дуже серйозний розподіл ринку східноєвропейського регіону, транснаціональний олігархат воює між собою, створюючи удільні князівства та посилюючи олігархічну роздробленість. Ідейні люди з України та Росії їдуть добровольцями на Донбас та воюють одне з одним. Українське суспільство розколоте, всі ненавидять одне одного. Проте передусім треба зупинити кровопролиття та зовнішню агресію. На даний момент його можливо зупинити, лише припинивши затягування конфлікту, яким займаються ті, хто при владі (з усіх сторін). Домовлятися про мир мають командири та жителі країни.

Політичні клоунади нікого вже не втішають – всім зрозуміло, що це показухи для дерибану грошей та земель, отримання «кредитів» та налагодження власних інтересів. Ми маємо домовлятися, де можемо самі. Але і не забувати, що там є міцний російський вплив та іноземна окупація. Тому, маємо подбати про НАШИХ заблудлих дітей Донбасу, якими б вони не були. Маємо не забувати про них, встановлюючи блокаду, а звільнити їх. Хай вони стріляють нам у спини. Хай ми будемо жорстоко карати їх за це, але інакше не буде кінця війни та об’єднання країни. Від війни всі втомилися. Коли ми підемо в наступ, адекватний та організований, адекватним елементам з тієї сторони не залишиться нічого, як тікати чи здаватися. Інших маємо знищити. Це жорстоко? Жорстокіше того, до чого вони всі разом взяті довели нашу країну, вже нема нічого. Кожен день війни на лінії розмежування – це віддалення людей одне від одного, це ненависть. У нас є останній шанс повернути Донбас в батьківське лоно. І покінчити з війною. Шляхом озброєної перемоги.

Наші дії

Наші добровольчі формування прибрали з фронтів, а персональні дані віддали ворогу. Але ми не пішли з фронту – наші люди досі їздять в АТО. Однак ми не поринули з головою у цю незрозумілу (на сьогоднішній день) війну. Набридло, що нас використовують, як пішаків. Хоч і є усвідомлення того, що необхідно робити, однак нинішній владі це не цікаво. Можливо, Донбас повернеться до України не раніше, ніж СИНДИКАТ замінить ту владу?

На даному етапі метою СИНДИКАТу є гуртування людей доброї волі задля наведення порядку в країні — і в армії в тому числі. Саме тому там і є наші люди, наші підрозділи. Про це згодом.

МИ ЗАКЛИКАЄМО демобілізованих бійців ЗСУ, добровольців та волонтерів об’єднуватися навколо нашої організації задля захисту власних прав та наведення народного порядку. Ніякі олігархи вас не врятують, лише використають. А ми такі ж, як і ви, – добровольці та прості люди. Створимо структуру – переможемо. Не створимо – програємо. Вся надія лише на себе.

Замість тисячі слів.

Про кредитування та народні банки (Ідеологічна школа Об’єднання СИНДИКАТ)

Кредитна система
Кредитна система як вона є.

Сучасна економічна система характеризується непомірним роздуттям та поширенням системи приватного кредитування, яке давно вже втратило свою первісну економічну функцію – надання додаткових коштів підприємствам, що потребують їх для подальшого розширення виробництва, – та перетворилася на акумулятор паразитичного споживчого кредиту. Останній є не більше й не менше як формою прив’язування широких верств соціально незабезпеченого та легковірного населення до підтримки влади фінансового капіталу, свого роду соціально-економічною наркоманією, за якої постачальниками наркотику – «дешевого» кредиту для споживачів – виступають доволі солідні та «статечні» приватні банківські та кредитні установи.

Не кажучи вже про те, що, як показала світова криза кінця 2000-х – початку 2010-х років, такого роду кредитні установи є фінансовими пірамідами величезної потужності, саме існування системи споживацького кредиту підриває підвалини органічного суспільного розвитку, привчаючи людей, що в абсолютній більшості випадків ледь животіють на мізерній зарплатні, до того, що вони «дуже легко» можуть взяти кредит та «дозволити собі більше». Під «більшим» зазвичай мається на увазі сукупність низькоякісних споживчих товарів, які щедро пропонуються «людині споживацькій» на полицях наших супермаркетів, а в гіршому випадку – різного роду засоби «втекти» від важкого життя, на кшталт алкоголю та наркотиків різного типу. У порівнянні з добою панування виробничого капіталу, яка теж характеризувалася відповідними соціальними вадами, але принаймні не ставила розбещення та паразитизацію населення «на конвеєр», доба фінансово-кредитного капіталу, що панує нині, є епохою загального занепаду як виробництва, так і культури, чому активно сприяють всі політичні партії та сили, які приймають таке панування як щось природне чи бажане.

Фактично банк як фінансово-кредитна установа нині перетворився на інструмент створення фіктивного капіталу, від «вибуху» якого страждає передусім сфера реального виробництва, але й, не в останню чергу, і фінансово залежне від банків населення сучасного світу. Породжені хибним прагненням досягти економічного зростання будь-якою ціною, не думаючи про те, за рахунок чого це «зростання» відбувається – чи то за рахунок відкриття нових «колл-центрів» та маркетингових мереж, чи то шляхом створення нових виробничих потужностей, – потоки фіктивного капіталу викликають фінансову лихоманку світового масштабу, що має своїм наслідком масові розорення підприємств, безробіття, війни та конфлікти локального та регіонального масштабу. Тому без усунення від влади всесвітньої фінансової олігархії не можлива побудова скільки-небудь відмінного від сучасного животіння безликих мас способу людського існування.

Але що ж має прийти на зміну приватним банкам, які яскраво довели свою спекулятивність та неспроможність забезпечити інтереси своїх вкладників та позичальників? Найчастіше на думку спадає ідея так званої «націоналізації банків», з якою постійно носяться ліваки державно-соціалістичного штибу, однак практика тих країн, в яких така націоналізація була проведена, показує, що вона не вирішує засадничої проблеми – невідповідності фінансової системи потребам розвитку виробництва, – а всього лише відкладає її в довгий ящик, з тим щоб вона знову проявилася з усієї силою під час нового циклу економічної кризи. До того ж, націоналізація фінансової системи породжує з усією силою проблему корумпованості чиновницького апарату, що за логікою речей має управляти цієї системою, тому говорити про те, що націоналізація є перспективним шляхом вирішення проблем фінансової системи, – недоцільно та неможливо.

Натомість, не можна не зупинитися на ідеї переходу від системи панування великих фінансових корпорацій до системи, заснованій на кооперативному співробітництві мереж місцевих (локальних та регіональних) підприємств та банківських установ, які обмежуватимуть ірраціональність сучасного «вільного ринку» за рахунок тісного зв’язку між собою та місцевим населенням. Якщо за панування глобальної фінансової олігархії соціальне середовище є лише полем для гри анонімних потоків фіктивного капіталу, то система, заснована на взаємному співробітництві «низових» підприємств, розглядатиме накопичення капіталу та економічне зростання як чинники, вторинні до забезпечення реальних потреб своїх учасників. Система взаємного кредитування, що мусить прийти на зміну роздутим та відірваним від реального виробництва приватним банкам, буде побудована на основі накопичення капіталу своїх вкладників та відповідального управління останнім з боку осіб, обраних та призначених на ці посади самими вкладниками. Тим самим, з одного боку, обмежується вплив непрофесіоналізму рядових вкладників, з іншого – зводиться нанівець чинник безвідповідальності менеджерів, що є надзвичайним поширеним явищем у великих корпоративних установах. Поєднання цих чинників дозволятиме називати відповідні об’єднання кооперативних спілок, що візьмуть на себе функції регулювання та надання кредиту, «народними банками», хоча така назва, звичайно, є умовною.

Організація та поширення мереж народних банків, що будуть носити як територіальний (місцевий), так і загальнонаціональний (галузевий) характер, дозволить викорінити паразитизм банківської системи, досягти збалансованого рівня економічного розвитку (замість крайніх явищ спекулятивного зростання, що тягне за собою масштабну економічну кризу, і навпаки), а також – відновити зв’язок між кредитною системою та реальним виробництвом. Приватні банки та кредитні «лохотрони» – явища одного порядку: перші з них – це лише великі та респектабельні відповідники других. Тому без передачі банківсько-кредитної системи під контроль об’єднань місцевих громад та кооперативних спілок неможливе подолання сучасного економічного становища України.

Леонід Кияниця,
політичний референт
Об’єднання СИНДИКАТ

ПРО КУЛЬТУРУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ

Syndicate soulНас питають: «який ваш інтерес у боротьбі з несправедливістю?». Ми кажемо: «ми прагнемо нової держави».

Нам кажуть: «чому ж ви не «ідете в політику» (маючи на увазі, судячи з усього, вибори). Адже ви боретеся з тим, що можливо викорінити лише будучи при владі — коли їде машина за кермом якої нездара, то немає сенсу бути волонтером, який постійно мінятиме колеса, що їх псує водій, варто стати водієм». Звісно. І саме тому ми не поспішаємо «в політику», не підтримуємо якусь партію чи кандидатуру, не «об’єднуємося» (читай «не вливаємося») з кимось щоб самими бути кандидатами. В світі лицемірства ми віримо лише своїм. Дуже своїм.

Людям доброї волі беззаперечно треба будувати структуру. Щоби бути сильними. Щоби вміти брати кермо. Брати, а не передавати важелі справжнього впливу якимось черговим олігархам, як «модно» у нас в країні.

Проте,

Є одна основна ЗАСАДНИЧА та ідеологічна задача нашої організації на цьому шляху — навчити активних наводити народний порядок. Це задача нашого вектору, нашого шляху, нашої революції. Навчити громадськість КУЛЬТУРІ народного, ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ. Інакше будь які зміни влади та «походи в політику» (не кажучи вже за перевороти) будуть марними.

ВИПРАЦЮВАТИ ТА НАВЧИТИ СУСПІЛЬСТВО КУЛЬТУРІ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ВЛАДИ — ПЕРШОЧЕРГОВА ЗАДАЧА СИНДИКАТУ.

Саме так, з душею та дисципліною, і переможемо.

Більше про ідею громадського контролю тут.
Більше про практику громадського контролю тут.

Ідеологічна школа, лекція №2: Держава та суспільство

Пропонуємо вашій увазі відеозапис та текстовий виклад другої лекції Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, що відбулася 10 липня та стосувалася проблематики взаємовідносин між державою та суспільством і можливих шляхів їх оптимізації.

Держава

Встановлення сутності співвідношення між державою та суспільством потребує передусім чіткого та недвозначного визначення відповідних понять. У світовій політичній науці існує велика кількість дефініцій, які можуть бути застосовані з відповідною метою, але в контексті цієї лекції під «державою» буде розумітися особлива форма територіальної організації влади управлінської меншості суспільства над його керованою більшістю, причому відповідна меншість є такою, що використовує свої владні повноваження для регулювання та скеровування відповідних процесів суспільного відтворення та розвитку. Поняття «суспільство», в свою чергу, охоплюватиме структури та форми організації людських спільнот, колективів та індивідів, що в своєму соціальному житті керуються відповідними спільними нормами соціального відтворення та розвитку. Як бачимо, держава в цьому плані використовує свій владний потенціал з метою встановлення контролю над суспільними процесами. Але яким чином держава здійснює цей контроль, і якими є його наслідки для суспільства? Це питання і стане основою для викладу матеріалу в цій лекції.

В сучасній політичній філософії значного поширення набула думка про засадничі відмінності між двома формами державної організації: домодерною, або ж традиційною, та модерною, або сучасною. Основною відмінністю, що часто розглядається як така, що лежить в основі розрізнення цих двох моделей держави, тут є передусім спосіб відносин державної влади із своїми підданими/громадянами. На думку французького мислителя Мішеля Фуко (1926-1984), домодерні державні порядки засновувалися на здійсненні окремими, індивідуальними та чітко визначеними суверенами (монархами, правителями, володарями) відносин влади-панування над множинними та взаємопереплетеними людськими спільнотами, жодну з яких не можна було би звести до «спільного знаменника». За Фуко, влада-панування «пов’язує володаря та підданого парою асиметричних зв’язків: з одного боку, зв’язками оподаткування і, з іншого – зв’язками витрати». Конкретніше можна сказати, що в рамках відносин влади-панування суверен як відповідник держави сучасного типу «вилучає продукти, сільськогосподарські збори, предмети промислу, зброю, робочу силу, військову мужність, а також час, службу» своїх підданих з метою використання їх у відповідних цілях. У той же час, володар-суверен витрачає накопичені шляхом оподаткування підданих ресурси у вигляді свого роду дару або служби, таких як різного роду форми захисту своїх підданих від наскоків ворожих правителів або кочових племен. До цієї категорії можна віднести також релігійну службу, здійснювану церковною організацією в якості правителя-суверена (наприклад, у середньовічних князівствах-єпископствах Європи). Зрозуміло, вилучені в підданих матеріальні та трудові ресурси неспіврозмірні до витрат, здійснених володарем на їх користь, тому їх асиметрія не може не привести нас до висновку, що політичні утворення, засновані на принципі влади-панування, відзначаються прихованою формою грабунку правителями своїх підданих.

Монарх та аристократи
Монарх та аристократи

З іншого боку, позитивною стороною влади-панування як форми державної організації є її просторова розпорошеність та обмеженість у часі. На відміну від держави сучасного типу, традиційні політичні утворення засновані на апеляції до певного минулого акту завоювання або присяги, що передбачає, незважаючи на нерівність відповідних сторін, уявлення про певний договір між сувереном та його підданими як окремими сторонами з своїми особливими інтересами. Різні відносини влади-панування могли поширюватися на різні або одночасні випадки суспільних відносин. Наприклад, абсолютно різними за своїм засадничим принципом були відносини між монархом та його васалами, духовенством та мирянами, паном та залежними від нього людьми. Взаємне переплетіння та неодночасний прояв цих владних відносин унеможливлювали формування якого-небудь єдиного центру влади та дозволяв підвладним спільнотам, що не були індивідуалізовані та відзначалися внутрішньою організацією родинно-кланового чи громадівського типу, користуватися з внутрішніх протиріч між різними центрами влади-панування. Тому в основі влади-панування як типу державної влади лежить, у кінцевому підсумку, протиріччя між множинністю спільнот «внизу» та індивідуалізованими постатями правителів, володарів, знаті «нагорі».

На противагу такій формі державної організації, держава сучасного типу характеризується постійною та всеосяжною владою, яку, за Фуко, можна охарактеризувати як дисциплінарну владу. Такого роду державний порядок сформувався в Західній Європі починаючи з доби абсолютизму та набув свого апогею після завершення епохи демократичних революцій та формування сучасних ліберально-демократичних суспільств. Формування централізованих держав національно-імперського типу супроводжувалося стиранням унікальності окремих спільнот та пов’язаних із ними правових порядків договірного характеру, а ліквідація загальноєвропейської церковно-політичної єдності, втіленої в інституційному порядку папства та «Священної Римської імперії», сприяло формуванню уявлення про виключність та необмеженість державної влади. Після повалення абсолютизму та ліквідації цехово-гільдійської організації економіки сучасна держава набуває дедалі анонімнішого та колективістського характеру, в той час як низові спільноти все більше руйнуються та індивідуалізуються. Тому необхідною основою дисциплінарної влади сучасної держави є політична розпорошеність та індивідуальне безсилля її «громадян» (підданих) на противагу анонімним та колективним структурам піраміди державної бюрократії.

Бюрократія
Бюрократія

Сутнісною рисою дисциплінарної влади як засадничого принципу державного порядку є, таким чином, те, що остання «має на увазі не вилучення продукту, частини часу або якого-небудь виду служби, але повне охоплення… тіла, жестів, часу, поведінки індивіда. Це вилучення тіла, а не продукту, вилучення всього часу, а не якої-небудь служби». Якщо влада-панування характеризувалася обмеженими в часі та договірними, хоч і нерівними, відносинами спільнот підданих та їх правителя-індивіда, то дисциплінарна влада прагне до всеохоплюючого контролю над поведінкою та діяльністю своїх розпорошених «громадян». Останні не є суб’єктами договору чи присяги відданості з державою; навпаки, вони за своєю сутністю зобов’язані виконувати її правові приписи, не маючи права порушувати їх у відповідь на порушення своїх прав державною владою. Характерним у цьому плані є тотальний характер вилучення та організації людських ресурсів у ході військових мобілізацій, що докорінним чином протирічить попередній практиці поєднання наймано-договірних форм комплектації військ правителя у політичних утвореннях, заснованих на принципі влади-панування. Іншим яскравим прикладом дисциплінарної влади є також прагнення до загального обліку та урахування трудових ресурсів держави, наочним втіленням якого історично виступало запровадження обов’язкових трудових книжок з метою контролю над мобільністю та доходами робочої сили.

Такого роду дисциплінарна держава є, таким чином, «земним богом» – «Левіафаном» Томаса Гоббса, за зовнішньою егалітарністю правового порядку якого приховане прагнення повної асиміляції окремої особи до механізмів функціонування державної машини. Як слушно зауважує в цьому контексті Фуко,

Дисциплінарна система створена, щоб працювати самостійно, і розпоряджається або керує нею не так індивід, скільки функція, яку виконує цей індивід, але може виконувати й інший, що абсолютно неможливо в рамках індивідуалізації панування. До того ж і той, хто розпоряджається однією дисциплінарною системою, сам входить до складу ширшої системи, яка в свою чергу наглядає за ним і в якій він піддається дисциплінуванню.

Зрозуміло, що кожен, хто стикався з реаліями сучасної бюрократичної системи та відповідної чиновницької ієрархії, не може не погодитися з подібним твердженням. Тому, всупереч своєму «демократизму», держава сучасного типу має на меті свого роду «суспільне виробництво» покірних та позбавлених участі в яких-небудь позадержавних формах суспільної організації індивідів, усе життя яких проходило б у повній залежності від держави.

Титульний листок першого видання "Левіафана"
Титульний листок першого видання «Левіафана»

Ідеологічною основою такого роду державного порядку виступає троїсте поєднання ідеологічних практик, що на ранньому етапі свого розвитку розглядалися як протилежні одна одній, однак у подальшому проявили свою засадничу спорідненість: громадянського націоналізму, ринкового лібералізму та державного соціалізму. Громадянський націоналізм сприяв перенесенню відданості суспільних суб’єктів від своїх етнічних, релігійних чи станово-класових спільнот на абстрактну державу як нібито втілення вищого національного та демократичного колективу; ринковий лібералізм утвердив уявлення про вищість індивідуальних економічних інтересів, що мають бути захищені раціональним державним механізмом; державний соціалізм переконав маси в тому, що їх матеріальні інтереси будуть краще захищені за рахунок перерозподільної податкової системи, аніж шляхом реалізації альтернативних проектів розвитку економіки та зміни форм власності. Тому нинішня дисциплінарна держава є водночас ліберальною та соціалістичною, побудованою на патріотичних деклараціях та зосередженою на культивуванні індивідуалізму як основного принципу суспільної організації. І в цьому немає жодного протиріччя, адже всевладдя держави, як уже було сказано, передбачає розпорошеність та ізоляцію індивідів, сприйняття ними дисциплінарної держави як вищого джерела суспільних благ та єдиного організатора громадського життя.

Якими ж можуть бути альтернативи такого роду всеосяжній дисциплінарній державній структурі, що не передбачали б у той час простий регрес до стадії влади-панування? Історично такого роду альтернативи можна поділити на дві категорії: тоталітарні та лібертарні. Для першої з них, як зрозуміло із самого терміну «тоталітаризм», вирішення питання про оптимальне співвідношення держави та суспільства ототожнювалося з повним та остаточним злиттям індивіда та держави за рахунок здійснюваної «згори» «масовізації» індивідуального та громадського життя, фактичного перетворення суспільства на державу, а держави – на суспільство. Саме такою була основна мета всіх тоталітарних режимів ХХ століття, незважаючи на їх взаємні відносини та самоідентифікацію (більшовизм, націонал-соціалізм, фашизм, та ін.). Певною спільною рисою між тоталітарною державою та режимами влади-панування було надання особливого значення фігурі вождя держави, що водночас був би найвищим сюзереном та первосвящеником (чи навіть богом) нової політичної релігії. Однак на практиці тоталітаризм сприяв тій самій індивідуалізації мас, яку він прагнув подолати за рахунок примусового колективізму. Прикметно, що країни, в яких правили тоталітарні режими лівого спектру, для яких «пролетарський» колективізм був основою будь-яких суспільних взаємин, наразі відзначаються найвищим рівнем індивідуалізму та прагнення до самозбагачення. Поясненням такого роду розвитку подій є те, що тоталітаризм руйнував органічні людські спільноти та намагався нав’язати суспільству індивідуальну одноманітність таким самим чином, як і «звичайна» дисциплінарна держава ліберально-соціалістичного типу. Відповідні апеляції до певних органічних спільнот (робітничий клас у більшовиків, національна спільнота у націонал-соціалістів) дуже слабко простежувалися у реальній практиці тоталітарних суспільств, особливо на пізньому етапі їх розвитку та розкладу. Тому варто стверджувати, що тоталітаризм не є реальною альтернативою дисциплінарній державі, радше будучи маргінальною формою останньої.

Тоталітаризм
Тоталітаризм

З іншого боку, лібертарні альтернативи дисциплінарній державі можна поділити на дві категорії: ліво-анархістські та право-лібертаріанські. Якщо для перших характерні наївний егалітаризм та ідеалізація додержавних громад, то для останніх типовими є жорсткий індивідуалізм та ідеалізація договірних (приватно-правових) форм суспільних взаємодій та обміну. Наявна практика ліво-анархістського руху (зокрема, Каталонія та Арагон 1936 р. і «Вільна територія» махновців на Сході та Півдні України 1919-1920 рр.) дозволяє стверджувати, що на практиці військово-політична організація анархістів у цих випадках або була вимушена перейняти на себе ключові функції здійснення суверенітету над відповідною територією та її населенням (тобто, стати основою для, по суті, нової держави – децентралізованої та заснованої на договорі з місцевими громадами, але ж усе-таки держави), або втратила можливість самодостатнього політичного існування, будучи інтегрованою до владних структур ліберально-соціалістичної Іспанської республіки. Що ж до право-лібертаріанських ідей, то наразі не відомі випадки скільки-небудь масових спроб їх реалізації, але в усякому випадку видається, що ідеалістичне ставлення лібертаріанців до транснаціональних корпорацій та великого капіталу логічним чином веде їх до прагнення заміни дисциплінарної влади держави на подібну ж дисциплінарну владу бізнесових корпорацій та їх олігархії.

Символ лібертаріанського руху
Символ лібертаріанського руху

На противагу вищезазначеним підходам, функціонально-синдикалістська альтернатива, що бере свій початок з альтернативних як тоталітаризму, так і лібералізму і ліберальному соціалізму напрямів політичної думки Європи початку ХХ століття, робить наголос на необхідності поєднання суспільної різноманітності із цінностями свободи та спільноти. Відродження органічних людських спільнот та організація їх ієрархії на засадах заслуг окремих осіб та їх громад і об’єднань перед суспільством як реальним, а не механічним цілим дозволить уникнути як сваволі індивіда, так і тиску з боку механічної та анонімної держави. Офіційне відокремлення держави від суспільства, перетворення її на окрему станову організацію, метою діяльності якої стане не необмежене панування над громадськими спільнотами, а здійснення захисту суспільства від загроз його існуванню та підтримання єдності суспільних цінностей та правової системи дозволить вивільнити суспільну енергію в позбавлених державного диктату сферах економіки та культури та прокласти шлях до розвитку нового, органічного українського суспільства. У свою чергу, сваволя державного апарату буде унеможливлена за рахунок передбачення права інших суспільних станів на протест та повстання проти звироднілої державної організації, що в свою чергу передбачає визнання права всіх фізично та психічно здорових громадян на володіння та розпорядження зброєю та необхідність утворення нового військового стану вояків-добровольців. Разом із створенням органів надстанового арбітражу та незалежної від державного стану системи місцевого (громадівського) судочинства, такого роду система дозволить здійснити реальний, а не декларативний розподіл влади, позбавивши державу-«Левіафана» її «божественних» претензій та водночас зберігши за державою ті суспільно корисні функції, що їй усе ж мають належати.

Відео-версію цієї лекції дивіться нижче

Ідеологічна школа, лекція №1: Поняття «сутність людини» та його вплив на політику

Пропонуємо увазі читачів нашого сайту текст лекції ідеологічного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці. Ця лекція була проведена 26 червня в рамках занять Ідеологічної школи СИНДИКАТУ. Відеозапис лекції буде надано найближчим часом.

1. Поняття «сутність людини» та складнощі його визначення
Будь-яка спроба сформулювати послідовну та самобутню теорію політики та політичної дії неминуче натикається на питання про сутність, або природу, людини як головного та єдиного суб’єкта політики. Причиною цього є те, що сучасна політична наука, на відміну від середньовічної теології, намагається засновувати свої твердження на природничо-психологічному фундаменті, тим самим обґрунтовуючи  власну «науковість». Хоча остання теза може здатися суперечливою, але в ході цієї лекції ми візьмемо її «за основу» і, виходячи з неї, спробуємо порівняти різні погляди на сутність людини та її зв’язок з політичним життям суспільства.

Перш за все, слід зазначити, що, так само як не існує єдиного визначення політики та політичного, не існує й визнаного всіма філософськими та політичними школами тлумачення поняття «сутність людини». Однак, якщо узагальнити окремі визначення відповідного терміну, можна зазначити, що під «сутністю людини» зазвичай розуміють: (а) найбільш загальні та значущі риси поведінки та мотивації людини як виду, що мають безпосередній вплив на її суспільне життя; (б) власне соціально-психологічні чинники, які визначають поведінку особи в її громадському та політичному житті. Хоча перше визначення є ширшим, а друге, відповідно, вужчим, вони, як можна побачити, доволі чітко доповнюють одне одне. Однак при цьому ми необхідним чином наштовхуємося на ряд концептуальних проблем, які матимуть відповідний вплив на обговорення питань цієї лекції.

По-перше, постає питання про постійність або непостійність сутності людини. Як нам усім відомо з буденного життя, поведінка окремих людей може дуже сильно змінюватися, коливаючись від одного «полюсу» до цілком протилежного і в той же час – проявляти певні стійкі закономірності своєї зміни або постійності. Відповідно, не завжди зрозуміло, якими саме факторами спричинені такі коливання або закономірності: чи це є наслідком спадковості, чи виховання, чи певних підсвідомих процесів? Це ж питання застосовне і до питань соціально-політичної поведінки як окремих людей, так і цілих соціальних груп та суспільства в цілому; різниця лише в масштабі. Тому, залежно від того, які чинники сутності людини визнаються, різні політичні вчення малюють зовсім різні картини людської природи та відповідно – мети та цілей політичної дії, що нібито мають відповідати об’єктивній природі людини.

Наприклад, для ліберала само собою очевидним є те, що людина за своєю біологічною природою є індивідуалістом, що прагне максимально збільшити кількість та якість соціально-економічних ресурсів, що перебувають у її розпорядженні. Тому метою ліберальної політики є сприяння такого роду індивідуальному збагаченню як природному для сутності людини та тотожному поняттю політичної свободи. Для марксиста так само «очевидною» є зовсім протилежна теза: для нього окрема особа є лише функціональною складовою свого суспільного класу чи групи, а поведінка її визначається місцем цього класу в суспільному розподілі праці та відповідною класовою ідеологією, що формується як наслідок останнього. Тому для прихильників марксизму будь-яка політика є класовою, а не індивідуальною. Націоналісти розглядають людину як представника певної нації, що є певним примордіальним колективом (тобто спільнотою людей, що існує з давніх-давен та поєднується стійкими генетичними та духовними зв’язками). Саме тому для націоналізму в основі всього лежить національний інтерес як засадничий камінь політичної дії. Хоча кожна з цих, та деяких інших, світоглядних позицій буде розглядатися в подальшому, уже найбільш стисла їх характеристика вказує на всі складнощі, пов’язані зі спробою дати об’єктивне тлумачення сутності людини як суспільно-політичного факту.

Друга проблематичність поняття «сутність людини» полягає в питанні про її універсальність, тобто можливість застосовувати певне визначення поняття про людську поведінку та дотичні до нього психологічні характеристики до всіх суспільних груп, народів та епох. Знову ж таки, в цьому випадку всі відповідні дискусії тісно пов’язані з відповідними ідеологічними матрицями: ліберали та консерватори стверджують, що їх версія сутності людини начебто є вірною для всіх часів та народів та виходить із певних притаманних рис людської особистості та суспільства як таких. Подібну позицію займають і анархісти, хоча, звичайно, їх версія сутності людини має мало спільного з ліберально-консервативними тлумаченнями останньої. Нарешті, марксисти вважають сутність людини плинною та схильною до змін відповідно до переходу від однієї соціально-економічної формації до іншої, причому цей перехід абсолютно не залежить від волі окремих людей. Що ж до націоналістичних концепцій, то в цьому питанні вони є доволі різнобічними: якщо консервативні націоналісти схильні погоджуватися із загальноконсервативними підходами, то різного роду націонал-революційні течії виходять із романтичного уявлення про унікальність своєї нації та притаманні її членам особливі генетичні та психологічні ознаки. В залежності від відповідного ідеологічного підходу, ця теза може обґрунтовуватися або уявленням про певне надприродне/релігійне покликання своєї нації, або суто біологічно-генетичними аргументами. Тому, враховуючи різноманітність відповідних позицій, видається, що говорити про якесь об’єктивне поняття сутності людини наразі, на жаль, не доводиться.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити попередній висновок, що поняття «сутність людини» є надзвичайно суперечливим та суб’єктивістським. Хоча всі течії політичної думки та дії в принципі погоджуються, що існують певні закономірності поведінки людини як соціально-політичного суб’єкта, між ними точаться запеклі дискусії (і не тільки дискусії) щодо того, якими саме є ці закономірності, якими чинниками вони визначаються, і до якої міри можна та варто говорити про їх універсальну застосовність. Тому, хоча сутність людини зовні здається суто філософським поняттям, адекватне розуміння її складної структури є необхідним, адже саме від того, які саме визначення та характеристику сутності людини ви даєте, залежить ваша точка зору на цілі та можливості політичної діяльності.

2. Протилежні підходи та моделі: натуралізм та антинатуралізм, перфекціонізм та песимізм. Аристотель, Нікколо Макіавеллі, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо, Джеремі Бентам, Джон Роулз

Якщо переходити до конкретних історичних теорій та моделей сутності людини в її застосуванні до політичного життя суспільства, можна виокремити чотири основні лінії дискусії, а саме:

(1) Між перфекціоністами та песимістами, причому перші вважають, що людську сутність можна певним чином «удосконалити», зробити кожну людину кращою та відповідальнішою, а другі виходять із уявлення про незмінність та обмеженість сутності людини;
(2) Між біологічним та соціологічним підходами, у рамках кожного з яких основним чинником, що визначає сутність людини, визнається або генетична спадковість (як індивідуальна, так і колективна), або визначений певним конкретним суспільством та сім’єю вплив виховання та освіти;
(3) Між індивідуалізмом і колективізмом; та
(4) Між об’єктивізмом і суб’єктивізмом.

Зважаючи на великий обсяг відповідного матеріалу та обмеженість часу, в цій лекції основну увагу буде приділено дебатам між перфекціоністами та песимістами, а інші фактори дискусії будуть розглядатися дотично до останнього. Важливо зауважити, що всі згадані нижче мислителі належать до категорії натуралістів, тобто прихильників природно-психологічного тлумачення сутності людини в політиці. Антинатуралістичні концепції, навпаки, виходять із релігійних уявлень про природу людини як божественного творіння, тому тісно пов’язані з відповідними релігіями.

Історики філософії вважають, що першим виразником перфекціоністського уявлення про природу людини був Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – славетний учитель Александра Македонського та фактичний засновник сучасної західної традиції філософії. В одній із своїх ключових робіт («Нікомахова Етика») Аристотель розглядає протиріччя між двома видами сутності людини: початковою природою неосвіченої людини, з одного боку, та природою людини, що існує в межах певної політичної спільноти (держави, або полісу) та проявляє закладену в ній сутність (телос). На думку Аристотеля, науки та освіта дозволяють людині переходити від одного стану до іншого, тим самим проявляючи свою власне людську сутність на противагу тваринній. У той же час, для Аристотеля природними є обидва з вищезгаданих станів природи людини, тому, на відміну від деяких пізніших філософів, він не ставить питання про те, наскільки універсальним є другий із них. Простіше кажучи, для Аристотеля сутність людини є багатошаровою, а повної реалізації своєї сутності, свого телосу – як і політичної свободи, що є його необхідною передумовою, – можуть досягти далеко не всі. До того ж, Аристотель був давньогрецьким протонаціоналістом, тобто виходив із уявлення про фундаментальну перевагу давніх греків над усіма іншими народами («варварами»), тому його думка з відповідного питання і не могла бути універсалістською.

Аристотель
Аристотель

Після тривалого панування християнства та християнської теології за доби Середньовіччя одним із перших мислителів, що поставив питання про природно-психологічне, а не богословське тлумачення сутності людини як істоти політичної, став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Це був видатний мислитель та практичний політик міста-держава Флоренція за часів італійського Відродження, що не тільки філософствував, а й намагався поширити свої політичні ідеї серед сучасних йому правителів. Основною метою Макіавеллі як філософа політики було обґрунтування такого політичного режиму, що дозволив би об’єднати на той час політично роздроблену Італію та звільнити її від впливу іноземних володарів – в першу чергу французького короля та германського імператора. Тому його тлумачення сутності людини є передусім політизованим. Для Макіавеллі людина є за своєю сутністю істотою егоїстичною – як він цинічно зауважує в своїй фундаментальній праці «Державець», «люди скорше забудуть батькову смерть, ніж утрату спадщини». Водночас люди зазвичай є простодушними, довірливими та нетерплячими в своїх домаганнях. Тому, з точки зору Макіавеллі, правитель, або Державець, має хитро та гнучко використовувати два основні важелі впливу на своїх підданих, а саме любов, або відданість, та страх, уникаючи при цьому їх презирства через власну слабкість або ненависті через надмірну та відверту жорстокість. Для Макіавеллі звичайні люди є потенційно корисливими та боягузливими істотами, контроль над якими слід здобувати шляхом поєднання «вдачі і людини, і звіра». Під «вдачею людини» автор має на увазі створення видимості певних чеснот, щоб тим самим прихилити до себе громадську думку. «Вдачею звіра» ж є поєднання грубої сили апарату насильства та хитрощів і віроломства. Тільки ці два види інструментів, на переконання Макіавеллі, забезпечують правителеві-тирану міцну політичну владу. В другій же своїй фундаментальній праці («Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія») Макіавеллі, навпаки, захищає республіканський режим народного правління як потенційно ідеальний. У цьому випадку Макіавеллі робить особливий наголос на проблемі установчих законів (конституцій) як фундаменту успішної республіки. Однак для Макіавеллі знову ж таки актуальним є питання обмеження негативних сторін природи людини, тому і в цій праці він робить особливий наголос на ролі законодавців та вождів народу.

Макіавеллі
Макіавеллі

Продовжувачем лінії політичної думки, започаткованої Макіавеллі, став Томас Гоббс (1588-1679), який є одним із засновників так званого «політичного реалізму». Як і Макіавеллі, Гоббс був натуралістом, тобто прихильником уявлення про цілковиту визначеність людської природи природно-психологічними чинниками. Він зіграв чи не найважливішу роль у формуванні уявлень про державу та державну владу, притаманну Новому часу – історичній епосі, що почалася після занепаду середньовічної католицької культури в шістнадцятому столітті та тривала до потрясінь Першої світової війни. Гоббсівське уявлення про сутність людини та природу суспільних зв’язків найчіткіше виражено в його найвідомішому творі – трактаті «Левіафан» (1651 рік). Будучи прихильником абсолютної королівської влади, Гоббс виправдовував її не традиційними релігійними тезами про походження королівської влади від Бога, а певними раціоналістичними аргументами. Перш за все, Гоббс стверджував, що кожна окрема людина, як би вона цього не заперечувала, за своєю природою схильна прагнути до влади. При цьому під владою він розумів не тільки політичну владу в строгому сенсі цього слова, але і суспільні ресурси як такі, включаючи прагнення набувати впливових друзів, матеріальних благ, багатств та ставати відомим у суспільстві. Однак, оскільки окремі люди взаємодіють між собою як свого роду соціальні атоми, їхні індивідуальні прагнення до влади викликають постійні конфлікти між ними – подібно до того як, за твердженням сучасних Гоббсу вчених (а сам Томас Гоббс був не тільки філософом політики, а й математиком та фізиком, як це часто бувало за тодішніх часів), окремі атоми постійно стикаються між собою в порожньому просторі. Саме для того щоб запобігти таким егоїстичним зіткненням та конфліктам, які Гоббс вважає «природним станом речей» для людського суспільства, позбавленого внутрішніх регуляторів, і потрібна начебто держава, причому саме сильна держава на чолі з монархом, або сувереном. Назва «Левіафан» якраз і апелює до біблійного морського чудовиська, що є символом абсолютної влади. Тому, з точки зору Гоббса, хоча окремі особи і здатні шляхом філософських роздумів віднаходити в природі певні закони моральної поведінки, у більшості своїй вони не можуть самостійно керуватися ними, не наражаючись на ризик втратити свої ресурси та навіть саме своє життя через протидію з боку інших, аморальних суб’єктів, не обтяжених такого роду мораллю. Тому існування держави та державного примусу якраз і необхідне, щоб позбавити аморальних суб’єктів можливості шкодити моральним, – принаймні, такими є міркування Гоббса з цього приводу. Що цікаво, друга видатна праця Томаса Гоббса – «Бегемот» (1658 рік) – присвячена проблемам революції та революційного насильства. Але її коротка характеристика буде доречною вже в контексті іншої лекції, що буде присвячена відповідному колу питань.

Титульний листок першого видання "Левіафана"
Титульний листок першого видання «Левіафана»

В той час як Макіавеллі та Гоббс вважаються прихильниками реалістичного (а насправді – песимістичного) погляду на сутність людини, засновником сучасного варіанту перфекціонізму в цьому плані є, звичайно, Жан-Жак Руссо (1712-1778). Хоча Руссо часто вважають представником такого духовно-політичного явища, як Просвітництво, насправді він належить радше до засновників сучасного соціалізму та всієї «лівої» парадигми сучасної суспільної думки як такої. Якщо для Гоббса «природний», бездержавний стан людського існування був ареною боротьби індивідуалістів, що борються за обмежені природою ресурси, то для Руссо типовою була ідеалізація додержавного, первісного існування людського роду, що особливо яскраво проявилося в його основній праці щодо засад людської сутності та суспільства в цілому – «Суспільному договорі» (1762 рік). На думку Руссо, нібито на початку людського існування люди вели самодостатній, індивідуалістичний спосіб життя, були мирними істотами, що користувалися плодами природи, не вели жодних воєн та інших конфліктів. Потім, з якоїсь причини (для Руссо як жіноненависника цією причиною були в першу чергу жінки та ревнощі, які вони почали викликати в чоловіків), люди почали жити разом, утворювати спершу племена, а потім міста та держави, між ними почалися конфлікти та виникла суспільна нерівність та державна влада. Саме такого роду погляди – засновані на уявленні про те, що «погане» репресивне патріархальне суспільство «пригноблює» нібито фундаментально добру та мирну людину – наразі панують серед сучасних, постмарксистських лівих.

"Суспільний договір"
«Суспільний договір»

Більш типовою для Просвітництва в цілому, все ж таки, була не позиція Руссо, а концепція, розвинута та обґрунтована англійським філософом того часу Джеремі Бентамом (1748-1832), що стала загалом типовою для всіх ліберальних тлумачень сутності людини, так само як ідеї Гоббса стали вихідними для консервативних, а Руссо – лівих та соціалістичних поглядів у цьому плані. З точки зору Бентама, в основі людської поведінки лежать відразу два стимули: прагнення до насолоди та прагнення уникнути болю. На відміну від філософів Руссо та Гоббса, Бентам належав до родини юристів, тому вихідною точкою його ідей став пошук шляхів удосконалення системи англосаксонського права того часу. Оскільки англосаксонська система права за своєю сутністю є надзвичайно гнучкою та схильною до змін, то Бентам дійшов до висновку, що людська поведінка є так само гнучкою та прагматичною, але все ж в її основі лежить так званий утилітарний принцип, а саме – прагнення до максимального можливого збільшення щастя (тобто насолоди) якомога більшої кількості людей. Через те, що  ідеї Бентама, завдяки його учням, таким як Джон Стюарт Мілль (1806-1873), набули надзвичайно великої популярності в політичних колах Великої Британії, а потім і США, то недивно, що класична ліберальна політична думка, яка набула найбільшого поширення саме в цих двох суспільствах ХІХ століття, завжди виходила саме з цього принципу при обґрунтуванні своїх позицій. Тобто, на відміну від класичних лівих, що слідують ідеї Руссо про бажаність відновлення «природного стану» як спільноти абсолютно вільних від суспільних обмежень людей, і від класичних правих, які, слідом за Гоббсом, вважають сильну державу якраз необхідним захистом від такого роду «природного стану», класичні ліберали не схильні розмірковувати про «природний стан» узагалі, а виходять суто з утилітарного принципу Бентама-Мілля. Тим не менше, всі три позиції є вразливими, оскільки вони схильні абсолютизувати якесь одне уявлення або чинник людської поведінки.

Джеремі Бентам
Джеремі Бентам

Нарешті, останнім із політичних філософів, що торкалися проблем сутності людини в своїх творах, став Джон Роулз (1921-2002), концепції якого є надзвичайно впливовими в сучасних США. Провідна праця Роулза – «Теорія справедливості» (1971 рік) – присвячена питанню про можливість та сутність суспільної справедливості у відносинах між людьми. Будучи прихильником концепції демократичного суспільства (а отже – перфекціоністом), Роулз виходить із уявлення про того, що кожна людина наділена певного роду невід’ємними правами (так звані «основні свободи»), але в той же час позбавлена повного та безстороннього знання про ситуацію інших людей. Тому, для уникнення серйозних конфліктів, за Роулзом, необхідно, щоб основні свободи особи визнавалися беззастережно, і при цьому – щоб громадські посади та відзнаки були доступними всім, хто має здатність до відправлення відповідних функцій, з тим щоб найменш захищені прошарки суспільства мали до них свого роду «привілейований» доступ. Тому, як і попередні філософські концепції, його позиція в цьому плані є також політично ангажованою.

Як бачимо, не існує жодної концепції сутності людини, що була б об’єктивною та цілком незаангажованою. І це цілком природно, адже це питання є основою непримиренних світоглядних дискусій та конфліктів. В будь-якому разі, видається, що суперечка між перфекціоністами та песимістами є єдиною невід’ємною стороною сутності людини як політичного суб’єкта, про яку ми щось можемо знати із стовідсотковою впевненістю. Загалом же, варто запам’ятати, що «ліві» є завжди перфекціоністами, праві консерватори – песимістами, а ліберали коливаються між двома позиціями.

3. Тлумачення сутності людини в різних політичних вченнях: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, інтегральний націоналізм, традиціоналізм.

Переходячи від історично-світоглядного розгляду протилежних поглядів на сутність людини як суб’єкта суспільних відносин та політики зокрема до аналізу конкретного втілення цих поглядів у відповідних політичних течіях та рухах, варто наголосити, що цей аналіз не може бути повним та всеохоплюючим через відповідні обмеження, які накладає формат лекції. Тому його виклад тут слід сприймати радше як початкову точку, а не як однозначний висновок.

Лібералізм як політичне вчення історично виходив із вищезгаданої концепції Бентама-Мілля, однак у той же час у ньому присутні сильні напрями думки, для яких питання про існування якоїсь об’єктивної (умовно кажучи) моделі людської особистості та пов’язаної з нею закономірної політичної поведінки не є суттєвим. Зазвичай, такі тенденції ґрунтуються на спадщині Іммануїла Канта (1724-1804), ще одного з батьків-засновників сучасного лібералізму, та тяжіють до погляду, за яким принциповим є питання необхідного обмеження свободи волі окремих осіб у тих питаннях, у яких необмежена свобода волі може завдати іншим особам фізичної або психологічної шкоди.  З іншого боку, такі мислителі ліберального спрямування, як Адам Сміт або Фрідріх Хайек, звертали основну увагу на певні суспільні закономірності, такі як так звана «невидима рука ринку», що не залежать від людської волі та по суті розглядаються як зовнішні відносно людської особи «природні» явища. Тому загалом ми можемо дійти висновку, що лібералізм або зводить природу людини до чистого утилітаризму в дусі Бентама, або займає деонтологічну позицію в стилі Канта, або ж зосереджує основну увагу на надособистісних суспільних процесах, з точки зору яких специфіка людської поведінки не має значення, або точніше – цілком та повністю визначається останніми.

Натомість, консерватори, хоча в чистому вигляді їх учення з кінця ХІХ століття вже слабко простежується, зливаючись по факту з правим флангом ліберальної думки, продовжують зосереджувати увагу на проблематичності сутності людини, в якій надмірний егоїзм має урівноважуватися силою примусу з боку державної влади. На противагу лібералам, консерватори відверто визнають існування певної постійної та універсальної сутності людини, для якої характерні як позитивні, так і негативні риси, і яка постійно перебуває під ризиком деградації через дії певних девіантних сил. Типовими прикладами консервативної думки щодо сутності людини в ХХ столітті є концепції Отмара Шпанна, одного з теоретиків «консервативної революції» в Австрії 1920-х – 1930-х років, та Освальда Шпенглера (1880-1936) – теоретика «занепаду Західного світу», на думку якого «фаустівська» культура сучасного Заходу наближається до цивілізаційного застою. У рамках цієї концепції сутність людини є водночас універсальною та історичною; будучи тісно пов’язаною з певними циклами розвитку людської душевності, вона набуває самосвідомості, розвивається, розквітає, занепадає та завмирає в рамках окремих унікальних культур. Тому для сучасних консерваторів характерні водночас універсалізм у відстоюванні певного роду «традиційних цінностей» як бажаних для підтримання позитивних, на їх думку, рис людської природи та наголос на національній та культурній самобутності соціально-політичної поведінки людини.

Сучасні соціалісти та соціал-демократи, загалом, посідають або близькі до ліберальних (у їх утилітарному плані) позиції щодо сутності людини, або ж схиляються до концепцій, близьких ідеям Жана-Жака Руссо щодо необхідності звільнення «первісної» особистості від «пригноблення» з боку суспільства. Невелика частина сучасних соціалістичних лівих намагається слідувати настановам ортодоксального марксизму – в тому сенсі, що для них, як і для лібералів хайєківської школи, первинним чинником політичної поведінки є надособистісні економічні сили – тільки цього разу не «невидима рука ринку», а «розвиток продуктивних сил та виробничих відносин». Однак, як і у випадку з крайніми лібералами, така концепція перетворює цих лівих на відірваних від життя фаталістів, тобто віруючих у певний історичний розвиток, що нібито сам по собі здійснить їх політичні сподівання. Тому наразі, після буремної історії ХХ століття, що пішла явно не за класично-марксистськими теоріями, ця група є абсолютною меншістю серед лівих.

До руссоїстської тенденції у визначенні сутності людини належать і анархісти, адже фактичний засновник сучасної анархістської ідеології Петро Кропоткін (1842-1921) багато в чому схилявся до подібних ідеям Руссо поглядів. Однак при цьому, на відміну від Руссо, ідеалізуючи «вільних дикунів», середньовічні міста-держави та інші нескладні суспільні організми, Кропоткін стверджував, що сутність людини є з самого початку соціальною та альтруїстичною, тобто що людські спільноти початково були побудовані на принципі не ревнощів, а взаємодопомоги. На жаль, як і Руссо, Кропоткін схильний до ідеалізації примітивних етапів розвитку людського суспільства, що робить його політичну теорію слабко застосовною в суспільствах індустріально-інформаційного типу.

Нарешті, інтегрально-націоналістичні та традиціоналістичні концепції сутності людини докорінним чином відрізняються від усіх вищенаведених у тому плані, що вони відкидають універсалізм будь-якого роду. Як і руссоїстські концепції, вони прагнуть повернутися до ідеалізованого минулого, до «золотого віку», але їх уявлення про «золотий вік» є докорінно відмінним від аналогічних концепцій лівих соціалістів та анархістів. В основі інтегрально-націоналістичних тлумачень сутності людини лежить складний комплекс елітаристських (тобто зорієнтованих на формування свого роду духовно-політичної еліти) та примордіалістських (заснованих на переконанні в безумовну первинність національної спільноти відносно особи) поглядів. В Україні найбільш яскравим провісником такої точки зору став Дмитро Донцов, у Німеччині – Ернст Юнгер та Едгар Юліус Юнг, в Італії – Джованні Джентіле та Енріко Коррадіні. Дещо окремо в цьому плані стоїть німецький націонал-соціалізм, який, тим не менше, однозначно належить до категорії інтегрально-націоналістичних рухів. Для Альфреда Розенберга, автора книги «Міф ХХ століття», яка, хоч і не мала статусу офіційного ідеологічного твору в ІІІ Райху, але залишається найбільш послідовною спробою викладу інтелектуальної версії націонал-соціалізму, сутність людини тісно пов’язана із свого роду «містикою крові», що носить водночас біологічно-расовий та духовно-езотеричний характер. Тому, хоча вона не є чисто релігійною, вона носить антинатуралістичний характер, хоч і є із зовнішнього боку чисто натуралістичною (тобто біологічно-расовою). Відповідно, для ортодоксального націонал-соціалізму не існує і не може існувати якоїсь «сутності людини», існують окремі сутності відповідних расових груп.

З іншого боку, традиціоналізм, або інтегральний традиціоналізм, засновником якого є барон Юліус Евола (1898-1974), який багато чого почерпнув у французького містика-традиціоналіста Рене Ґенона (1886-1951), теж займає «расистські» позиції стосовно сутності людини, але цього разу – духовно-расистські. Для Еволи та його ортодоксальних послідовників фізична раса є лише відображенням (часто недосконалим та поверховим) раси душі та духу, яка власне і має нібито визначати якість людини. Важливою в традиціоналізмі є й концепція духовних станів/каст, які, за твердженням Ґенона, «не мають нічого спільного з економічними класами». Тому, на відміну від націонал-соціалізму, традиціоналізм відкидає вчення про єдиний національно-расовий колектив як основу політичної дії, утверджуючи натомість необхідність об’єднання тих прошарків суспільства, які належать до однієї «раси духу», навколо суспільного ідеалу, що відповідає їх «духовному стану». В цьому плані концепція сутності людини в традиціоналізмі є куди більш елітаристською, ніж у націонал-соціалізмі, і водночас – відверто антинатуралістичною. У той же час, слід зазначити, що в сучасних правих рухах ідеологічні матриці націонал-соціалізму та традиціоналізму часто переплітаються, що робить їх розрізнення доволі проблематичним.

4. Підсумки та висновки

Як можна зрозуміти з вищенаведеного, поняття сутності людини є фундаментальним для будь-якої політичної теорії та побудованого на її засадах політичного руху, оскільки визначення самої мети існування та діяльності такого руху залежить від того, яку картину людської сутності він для себе формує. В залежності від уявлюваної моделі людської поведінки, будується і відповідна політична стратегія. Приміром, марксисти, що дотримуються моделі первинності надособистісних економічних сил, будуть мирно займатися штудіюванням «Капіталу», а переконані консерватори будуть голосувати в парламенті за збільшення повноважень органів внутрішніх справ заради недопущення вивільнення сваволі не контрольованих державою мас. Тому саме погляд на сутність людини і визначає, певною мірою програмує долю будь-якої політичної організації, яка серйозно підходить до своєї ідеологічної бази.

(ВІДБУЛОСЯ) СИНДИКАТ започатковує Ідеологічну школу

Ідеологічна школа

У п’ятницю, 26 червня, о 19:00 відбудеться перша лекція ідеологічного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці в рамках Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ. Метою проведення лекцій та занять у рамках Ідеологічної школи є підвищення рівня теоретичної та політичної освіти членів та симпатиків Об’єднання СИНДИКАТ, надання їм уявлення про складну політичну реальність сучасного світу. Тому формат Ідеологічної школи передбачатиме як лекційні, так і інші заняття.

Місце проведення лекційних занять у рамках Ідеологічної школи – Громадська приймальня Об’єднання СИНДИКАТ, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 16-22, 5 поверх, оф. 507. Про можливі зміни місця проведення заходів Ідеологічної школи буде повідомлено заздалегідь.

Переглянути ідеологічні наробки Синдикату на нашому веб-сайті можна тут.

Тематика першого лекційного зайняття: Поняття «сутність людини» та його вплив на політику.

План лекції:

1. Поняття «сутність людини» та складнощі його визначення.
2. Протилежні підходи та моделі: натуралізм та антинатуралізм, перфекціонізм та песимізм. Аристотель, Нікколо Макіавеллі, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо, Джеремі Бентам, Джон Роулз.
3. Тлумачення сутності людини в різних політичних вченнях: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, інтегральний націоналізм, традиціоналізм.
4. Підсумки та висновки.

Про демократію та авторитаризм

Про демократію та авторитаризм

У сучасному суспільстві поняттю «авторитаризм» зазвичай випадає роль втілення усього негативу, що тільки може мати місце в сфері соціальних відносин. Авторитарними називають як політичні режими, що не слідують демократичним настановам, так і ті форми соціального управління, що відзначаються одноосібним та свавільним керівництвом з боку начальства. На противагу авторитаризму,  його противники часто висувають ідеал демократії, яка розглядається як утілення всіх можливих чеснот та позитивних характеристик. Під демократією зазвичай розуміють такий політичний режим, за якого процес прийняття рішень відбувається у відповідності до принципів загального та рівного голосування та представницького правління осіб, обраних шляхом останнього на відповідні посади. Вважається, що саме такий механізм формування влади дає можливість більшості громадян брати ефективну участь у процесах формування політичної влади та, опосередковано, – у прийнятті основних політичних рішень.

Тим не менше, як показує практика, в дійсності авторитаризм та демократія зазвичай ідуть рука об руку. Перш за все, слід вказати на те, що процес «демократичного» голосування часто проходить у ситуації «авторитарного» контролю – як з боку прямих начальників тих, формально рівних та вільних, виборців, які беруть участь у голосуванні (так званий «адмінресурс»), так і в сенсі примусового, але непомітного формування «правильної» громадської думки через медіа, підконтрольні панівним групам впливу у відповідному суспільстві. Свідченням цього можуть бути як усі вибори, що проходили в сучасній Україні після ліквідації монополії КПРС на владу, так і процес виборів на Заході, де нікого не примушують ні за кого голосувати, а скромно та ненав’язливо натякають у ЗМІ, які саме кандидати чи партії є «прийнятними», а які – ні. Тому, в будь-якому разі, процес «демократичного» голосування не може бути втіленням ідеалу демократичного правління.

З іншого боку, всі авторитарні режими, що існували з ХІХ століття, завжди мотивували легітимність свого правління посиланням на «волю народу» – виражену або в підтасованих на їх користь результатах виборів, або у потуранні правлячою верхівкою найбільш ницим та примітивним інстинктам цього самого народу. Не даремно більшість «батьків-засновників» сучасних США із осторогою ставилися до принципу загального виборчого права, а абсолютна більшість лівих та ліберальних теоретиків, схиляючись у теорії до ідеалізації «народовладдя», завжди наголошували на його підводних каменях через схильність більшості народу піддаватися на навіювання демагогів. Ми не є ані фанатами класичної політичної системи США, ані лібералами чи лівими, але в цьому плані обмеженість та недосконалість формальної демократичної моделі є очевидною.

Якою ж може бути альтернатива як демократії, так і авторитарній диктатурі, що найчастіше спираються на подібні правові механізми? На наше переконання, такою альтернативною може стати система політичного синдикалізму, що виходить не з абстракції «вільного виборця», а з усвідомлення того, що більшість людей є інтегрованими у певні спільноти, побудовані на виробничому або соціально-культурному принципах. Простіше кажучи, якщо «демократи» вірять у мудрість зачиненого у кабінці «виборця» з бюлетенем у вигляді паперового «простирадла» з прізвищами кандидатів, яких він ніколи не бачив інакше як на телебаченні, ми вважаємо, що тільки органічний зв’язок між спільнотами реальних працівників, підприємців, наукових, військових та інших професійно-виробничих верств може стати основою справжнього народного правління.

На противагу демократам та прибічникам «народної» диктатури, ми виступаємо за таку політичну систему, за якої сваволя як політичного класу, так і мас буде врівноважуватися синдикалістськими організаціями описаного вище типу, які будуть вирішувати ті питання, в межах яких вони є компетентними. Звичайно, держава не може бути хаотичною сумішшю професійних організацій та спільнот, але для позбавлення її від бюрократії, цього черва-паразита нашого часу, тільки надання цим спільнотам розпорядних та контролюючих функцій у відповідних сферах суспільного життя може дати нам визволення від хижого чиновництва. Такий підхід до суспільного врядування не буде являти собою ані «демократію», ані «авторитаризм» у їх обивательському розумінні, а дозволить поєднати участь реальних суспільних об’єднань у прийнятті важливих рішень та принцип компетентності їх виконавців. Цим буде забезпечуватися реальний авторитет виконавців функції соціально-економічного управління. При цьому варто наголосити на тому, що інтегруючу роль у майбутньому суспільстві мають виконувати все ж не виробничо-професійні спілки (і цим наша позиція відрізняється від точки зору анархо-синдикалістів), а окрема верства мислителів та управлінців, відбір до якої вимагатиме відповідності кандидатів особливо високим моральним та інтелектуальним стандартам.

Леонід Кияниця,
політичний референт
Об’єднання СИНДИКАТ

Дивіться також: Сутність сучасної держави та шляхи її реформування (Відео)

Виробничі синдикати як форма соціальної діяльності: минуле, сучасність, майбутнє: Відео

Пропонуємо вашій увазі відеозапис третьої лекції політичного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці, присвяченої проблематиці виробничих синдикатів, революційного синдикалізму як історичного явища, причин його невдачі, та відображення ідей синдикалізму в політичній теорії українського революційно-націоналістичного руху ХХ століття.

У майбутньому заплановано публікацію більш ґрунтовної  статті Леоніда Кияниці, що буде стосуватися окресленого вище кола важливих питань теорії та практики сучасного національно орієнтованого синдикалізму.

З іншими лекціями Леоніда Кияниці ви можете ознайомитися тут.