Лекція №9 Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ — Нація та націоналізм (Відео)

До вашої уваги пропонується лекція №9 Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, що відбулася напередодні Нового 2016 року та була присвячена проблематиці історії націй та національної ідентичності, розвитку націоналістичних рухів у різних країнах та регіонах світу, їх спільним та відмінним рисам, а також — місці у цих процесах українського націоналізму. Лекцію проводив ідеологічний референт Об’єднання СИНДИКАТ Леонід Кияниця.

Якщо ви бажаєте стати слухачем Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, телефонуйте: (093) 955 31 00; або пишіть: info@syndykat.info.

Лекція №8 Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ — Сутність євроінтеграції (Відео)

Вашій увазі пропонується запис 8-ої лекції Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, що була присвячена проблемам євроінтеграції, її теоретичного осмислення та практичних наслідків для сучасної України.

Лекцію проводив учасник Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, кандидат економічних наук Олександр Хмелевський.

Якщо ви бажаєте стати слухачем Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, телефонуйте: (093) 955 31 00; або пишіть: info@syndykat.info.

Лекторій СИНДИКАТу: Тіньова економіка (Відео)

Вашій увазі пропонується відеозапис лекції №7 Лекторію СИНДИКАТ, що була присвячена розгляду проблем тіньової економіки як проблемного явища сучасної економічної дійсності, її історичного розвитку та впливу на стан українського суспільства.

З доповіддю з цих питань виступив лектор Лекторію Об’єднання СИНДИКАТ, кандидат економічних наук Олександр Хмелевський.

Лекторій СИНДИКАТу: Сирійський конфлікт (Відео)

Пропонуємо вашій увазі відеозапис лекції на тему «Сирійський конфлікт: передісторія, сучасний стан, можливе майбутнє», прочитану 24 жовтня на черговому Лекторії СИНДИКАТУ кандидатом політичних наук Леонідом Кияницею

Чергова лекція Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ

Політики3 жовтня відбудеться чергове лекційне заняття Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, присвячене надзвичайно важливій та актуальній проблемі, а саме — питанню про суспільну сутність та доцільність існування політичних партій.

Через умілу та постійну пропаганду ми всі звикли, що політичні партії, які являють собою передусім суб’єктів виборчого процесу, є єдиним природним виявом участі суспільства в політичному житті. Але чи правда це? Як саме сформувалися політичні партії як суспільний інститут, і на що вони перетворилися зараз? Що може стати альтернативою чинним політичним партіям, і якою буде їх доля в суспільстві майбутнього?

Відповіді на ці та інші питання — вже цієї суботи.

Початок заходу: о 18:00, 26 вересня, субота.

Місце проведення лекції: м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 16-22, 5 поверх, оф. 507.

Лекція №4 Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ (Відео)

Людина Заходу
Людина Заходу

12 вересня ідеологічний референт Об’єднання СИНДИКАТ Леонід Кияниця в рамках Ідеологічної школи нашого Об’єднання виступив із лекцією на тему «Європейські цінності та західна цивілізація — наш погляд»,  в якій розкрив сутність та шлях формування європейської цивілізації, а також хибність сучасного розуміння поняття «цінностей західного світу».

Зі змістом лекції ви можете ознайомитися на наступному відео.

Ідеологічна школа, лекція №2: Держава та суспільство

Пропонуємо вашій увазі відеозапис та текстовий виклад другої лекції Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, що відбулася 10 липня та стосувалася проблематики взаємовідносин між державою та суспільством і можливих шляхів їх оптимізації.

Держава

Встановлення сутності співвідношення між державою та суспільством потребує передусім чіткого та недвозначного визначення відповідних понять. У світовій політичній науці існує велика кількість дефініцій, які можуть бути застосовані з відповідною метою, але в контексті цієї лекції під «державою» буде розумітися особлива форма територіальної організації влади управлінської меншості суспільства над його керованою більшістю, причому відповідна меншість є такою, що використовує свої владні повноваження для регулювання та скеровування відповідних процесів суспільного відтворення та розвитку. Поняття «суспільство», в свою чергу, охоплюватиме структури та форми організації людських спільнот, колективів та індивідів, що в своєму соціальному житті керуються відповідними спільними нормами соціального відтворення та розвитку. Як бачимо, держава в цьому плані використовує свій владний потенціал з метою встановлення контролю над суспільними процесами. Але яким чином держава здійснює цей контроль, і якими є його наслідки для суспільства? Це питання і стане основою для викладу матеріалу в цій лекції.

В сучасній політичній філософії значного поширення набула думка про засадничі відмінності між двома формами державної організації: домодерною, або ж традиційною, та модерною, або сучасною. Основною відмінністю, що часто розглядається як така, що лежить в основі розрізнення цих двох моделей держави, тут є передусім спосіб відносин державної влади із своїми підданими/громадянами. На думку французького мислителя Мішеля Фуко (1926-1984), домодерні державні порядки засновувалися на здійсненні окремими, індивідуальними та чітко визначеними суверенами (монархами, правителями, володарями) відносин влади-панування над множинними та взаємопереплетеними людськими спільнотами, жодну з яких не можна було би звести до «спільного знаменника». За Фуко, влада-панування «пов’язує володаря та підданого парою асиметричних зв’язків: з одного боку, зв’язками оподаткування і, з іншого – зв’язками витрати». Конкретніше можна сказати, що в рамках відносин влади-панування суверен як відповідник держави сучасного типу «вилучає продукти, сільськогосподарські збори, предмети промислу, зброю, робочу силу, військову мужність, а також час, службу» своїх підданих з метою використання їх у відповідних цілях. У той же час, володар-суверен витрачає накопичені шляхом оподаткування підданих ресурси у вигляді свого роду дару або служби, таких як різного роду форми захисту своїх підданих від наскоків ворожих правителів або кочових племен. До цієї категорії можна віднести також релігійну службу, здійснювану церковною організацією в якості правителя-суверена (наприклад, у середньовічних князівствах-єпископствах Європи). Зрозуміло, вилучені в підданих матеріальні та трудові ресурси неспіврозмірні до витрат, здійснених володарем на їх користь, тому їх асиметрія не може не привести нас до висновку, що політичні утворення, засновані на принципі влади-панування, відзначаються прихованою формою грабунку правителями своїх підданих.

Монарх та аристократи
Монарх та аристократи

З іншого боку, позитивною стороною влади-панування як форми державної організації є її просторова розпорошеність та обмеженість у часі. На відміну від держави сучасного типу, традиційні політичні утворення засновані на апеляції до певного минулого акту завоювання або присяги, що передбачає, незважаючи на нерівність відповідних сторін, уявлення про певний договір між сувереном та його підданими як окремими сторонами з своїми особливими інтересами. Різні відносини влади-панування могли поширюватися на різні або одночасні випадки суспільних відносин. Наприклад, абсолютно різними за своїм засадничим принципом були відносини між монархом та його васалами, духовенством та мирянами, паном та залежними від нього людьми. Взаємне переплетіння та неодночасний прояв цих владних відносин унеможливлювали формування якого-небудь єдиного центру влади та дозволяв підвладним спільнотам, що не були індивідуалізовані та відзначалися внутрішньою організацією родинно-кланового чи громадівського типу, користуватися з внутрішніх протиріч між різними центрами влади-панування. Тому в основі влади-панування як типу державної влади лежить, у кінцевому підсумку, протиріччя між множинністю спільнот «внизу» та індивідуалізованими постатями правителів, володарів, знаті «нагорі».

На противагу такій формі державної організації, держава сучасного типу характеризується постійною та всеосяжною владою, яку, за Фуко, можна охарактеризувати як дисциплінарну владу. Такого роду державний порядок сформувався в Західній Європі починаючи з доби абсолютизму та набув свого апогею після завершення епохи демократичних революцій та формування сучасних ліберально-демократичних суспільств. Формування централізованих держав національно-імперського типу супроводжувалося стиранням унікальності окремих спільнот та пов’язаних із ними правових порядків договірного характеру, а ліквідація загальноєвропейської церковно-політичної єдності, втіленої в інституційному порядку папства та «Священної Римської імперії», сприяло формуванню уявлення про виключність та необмеженість державної влади. Після повалення абсолютизму та ліквідації цехово-гільдійської організації економіки сучасна держава набуває дедалі анонімнішого та колективістського характеру, в той час як низові спільноти все більше руйнуються та індивідуалізуються. Тому необхідною основою дисциплінарної влади сучасної держави є політична розпорошеність та індивідуальне безсилля її «громадян» (підданих) на противагу анонімним та колективним структурам піраміди державної бюрократії.

Бюрократія
Бюрократія

Сутнісною рисою дисциплінарної влади як засадничого принципу державного порядку є, таким чином, те, що остання «має на увазі не вилучення продукту, частини часу або якого-небудь виду служби, але повне охоплення… тіла, жестів, часу, поведінки індивіда. Це вилучення тіла, а не продукту, вилучення всього часу, а не якої-небудь служби». Якщо влада-панування характеризувалася обмеженими в часі та договірними, хоч і нерівними, відносинами спільнот підданих та їх правителя-індивіда, то дисциплінарна влада прагне до всеохоплюючого контролю над поведінкою та діяльністю своїх розпорошених «громадян». Останні не є суб’єктами договору чи присяги відданості з державою; навпаки, вони за своєю сутністю зобов’язані виконувати її правові приписи, не маючи права порушувати їх у відповідь на порушення своїх прав державною владою. Характерним у цьому плані є тотальний характер вилучення та організації людських ресурсів у ході військових мобілізацій, що докорінним чином протирічить попередній практиці поєднання наймано-договірних форм комплектації військ правителя у політичних утвореннях, заснованих на принципі влади-панування. Іншим яскравим прикладом дисциплінарної влади є також прагнення до загального обліку та урахування трудових ресурсів держави, наочним втіленням якого історично виступало запровадження обов’язкових трудових книжок з метою контролю над мобільністю та доходами робочої сили.

Такого роду дисциплінарна держава є, таким чином, «земним богом» – «Левіафаном» Томаса Гоббса, за зовнішньою егалітарністю правового порядку якого приховане прагнення повної асиміляції окремої особи до механізмів функціонування державної машини. Як слушно зауважує в цьому контексті Фуко,

Дисциплінарна система створена, щоб працювати самостійно, і розпоряджається або керує нею не так індивід, скільки функція, яку виконує цей індивід, але може виконувати й інший, що абсолютно неможливо в рамках індивідуалізації панування. До того ж і той, хто розпоряджається однією дисциплінарною системою, сам входить до складу ширшої системи, яка в свою чергу наглядає за ним і в якій він піддається дисциплінуванню.

Зрозуміло, що кожен, хто стикався з реаліями сучасної бюрократичної системи та відповідної чиновницької ієрархії, не може не погодитися з подібним твердженням. Тому, всупереч своєму «демократизму», держава сучасного типу має на меті свого роду «суспільне виробництво» покірних та позбавлених участі в яких-небудь позадержавних формах суспільної організації індивідів, усе життя яких проходило б у повній залежності від держави.

Титульний листок першого видання "Левіафана"
Титульний листок першого видання «Левіафана»

Ідеологічною основою такого роду державного порядку виступає троїсте поєднання ідеологічних практик, що на ранньому етапі свого розвитку розглядалися як протилежні одна одній, однак у подальшому проявили свою засадничу спорідненість: громадянського націоналізму, ринкового лібералізму та державного соціалізму. Громадянський націоналізм сприяв перенесенню відданості суспільних суб’єктів від своїх етнічних, релігійних чи станово-класових спільнот на абстрактну державу як нібито втілення вищого національного та демократичного колективу; ринковий лібералізм утвердив уявлення про вищість індивідуальних економічних інтересів, що мають бути захищені раціональним державним механізмом; державний соціалізм переконав маси в тому, що їх матеріальні інтереси будуть краще захищені за рахунок перерозподільної податкової системи, аніж шляхом реалізації альтернативних проектів розвитку економіки та зміни форм власності. Тому нинішня дисциплінарна держава є водночас ліберальною та соціалістичною, побудованою на патріотичних деклараціях та зосередженою на культивуванні індивідуалізму як основного принципу суспільної організації. І в цьому немає жодного протиріччя, адже всевладдя держави, як уже було сказано, передбачає розпорошеність та ізоляцію індивідів, сприйняття ними дисциплінарної держави як вищого джерела суспільних благ та єдиного організатора громадського життя.

Якими ж можуть бути альтернативи такого роду всеосяжній дисциплінарній державній структурі, що не передбачали б у той час простий регрес до стадії влади-панування? Історично такого роду альтернативи можна поділити на дві категорії: тоталітарні та лібертарні. Для першої з них, як зрозуміло із самого терміну «тоталітаризм», вирішення питання про оптимальне співвідношення держави та суспільства ототожнювалося з повним та остаточним злиттям індивіда та держави за рахунок здійснюваної «згори» «масовізації» індивідуального та громадського життя, фактичного перетворення суспільства на державу, а держави – на суспільство. Саме такою була основна мета всіх тоталітарних режимів ХХ століття, незважаючи на їх взаємні відносини та самоідентифікацію (більшовизм, націонал-соціалізм, фашизм, та ін.). Певною спільною рисою між тоталітарною державою та режимами влади-панування було надання особливого значення фігурі вождя держави, що водночас був би найвищим сюзереном та первосвящеником (чи навіть богом) нової політичної релігії. Однак на практиці тоталітаризм сприяв тій самій індивідуалізації мас, яку він прагнув подолати за рахунок примусового колективізму. Прикметно, що країни, в яких правили тоталітарні режими лівого спектру, для яких «пролетарський» колективізм був основою будь-яких суспільних взаємин, наразі відзначаються найвищим рівнем індивідуалізму та прагнення до самозбагачення. Поясненням такого роду розвитку подій є те, що тоталітаризм руйнував органічні людські спільноти та намагався нав’язати суспільству індивідуальну одноманітність таким самим чином, як і «звичайна» дисциплінарна держава ліберально-соціалістичного типу. Відповідні апеляції до певних органічних спільнот (робітничий клас у більшовиків, національна спільнота у націонал-соціалістів) дуже слабко простежувалися у реальній практиці тоталітарних суспільств, особливо на пізньому етапі їх розвитку та розкладу. Тому варто стверджувати, що тоталітаризм не є реальною альтернативою дисциплінарній державі, радше будучи маргінальною формою останньої.

Тоталітаризм
Тоталітаризм

З іншого боку, лібертарні альтернативи дисциплінарній державі можна поділити на дві категорії: ліво-анархістські та право-лібертаріанські. Якщо для перших характерні наївний егалітаризм та ідеалізація додержавних громад, то для останніх типовими є жорсткий індивідуалізм та ідеалізація договірних (приватно-правових) форм суспільних взаємодій та обміну. Наявна практика ліво-анархістського руху (зокрема, Каталонія та Арагон 1936 р. і «Вільна територія» махновців на Сході та Півдні України 1919-1920 рр.) дозволяє стверджувати, що на практиці військово-політична організація анархістів у цих випадках або була вимушена перейняти на себе ключові функції здійснення суверенітету над відповідною територією та її населенням (тобто, стати основою для, по суті, нової держави – децентралізованої та заснованої на договорі з місцевими громадами, але ж усе-таки держави), або втратила можливість самодостатнього політичного існування, будучи інтегрованою до владних структур ліберально-соціалістичної Іспанської республіки. Що ж до право-лібертаріанських ідей, то наразі не відомі випадки скільки-небудь масових спроб їх реалізації, але в усякому випадку видається, що ідеалістичне ставлення лібертаріанців до транснаціональних корпорацій та великого капіталу логічним чином веде їх до прагнення заміни дисциплінарної влади держави на подібну ж дисциплінарну владу бізнесових корпорацій та їх олігархії.

Символ лібертаріанського руху
Символ лібертаріанського руху

На противагу вищезазначеним підходам, функціонально-синдикалістська альтернатива, що бере свій початок з альтернативних як тоталітаризму, так і лібералізму і ліберальному соціалізму напрямів політичної думки Європи початку ХХ століття, робить наголос на необхідності поєднання суспільної різноманітності із цінностями свободи та спільноти. Відродження органічних людських спільнот та організація їх ієрархії на засадах заслуг окремих осіб та їх громад і об’єднань перед суспільством як реальним, а не механічним цілим дозволить уникнути як сваволі індивіда, так і тиску з боку механічної та анонімної держави. Офіційне відокремлення держави від суспільства, перетворення її на окрему станову організацію, метою діяльності якої стане не необмежене панування над громадськими спільнотами, а здійснення захисту суспільства від загроз його існуванню та підтримання єдності суспільних цінностей та правової системи дозволить вивільнити суспільну енергію в позбавлених державного диктату сферах економіки та культури та прокласти шлях до розвитку нового, органічного українського суспільства. У свою чергу, сваволя державного апарату буде унеможливлена за рахунок передбачення права інших суспільних станів на протест та повстання проти звироднілої державної організації, що в свою чергу передбачає визнання права всіх фізично та психічно здорових громадян на володіння та розпорядження зброєю та необхідність утворення нового військового стану вояків-добровольців. Разом із створенням органів надстанового арбітражу та незалежної від державного стану системи місцевого (громадівського) судочинства, такого роду система дозволить здійснити реальний, а не декларативний розподіл влади, позбавивши державу-«Левіафана» її «божественних» претензій та водночас зберігши за державою ті суспільно корисні функції, що їй усе ж мають належати.

Відео-версію цієї лекції дивіться нижче

Ідеологічна школа, лекція №1: Поняття «сутність людини» та його вплив на політику

Пропонуємо увазі читачів нашого сайту текст лекції ідеологічного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці. Ця лекція була проведена 26 червня в рамках занять Ідеологічної школи СИНДИКАТУ. Відеозапис лекції буде надано найближчим часом.

1. Поняття «сутність людини» та складнощі його визначення
Будь-яка спроба сформулювати послідовну та самобутню теорію політики та політичної дії неминуче натикається на питання про сутність, або природу, людини як головного та єдиного суб’єкта політики. Причиною цього є те, що сучасна політична наука, на відміну від середньовічної теології, намагається засновувати свої твердження на природничо-психологічному фундаменті, тим самим обґрунтовуючи  власну «науковість». Хоча остання теза може здатися суперечливою, але в ході цієї лекції ми візьмемо її «за основу» і, виходячи з неї, спробуємо порівняти різні погляди на сутність людини та її зв’язок з політичним життям суспільства.

Перш за все, слід зазначити, що, так само як не існує єдиного визначення політики та політичного, не існує й визнаного всіма філософськими та політичними школами тлумачення поняття «сутність людини». Однак, якщо узагальнити окремі визначення відповідного терміну, можна зазначити, що під «сутністю людини» зазвичай розуміють: (а) найбільш загальні та значущі риси поведінки та мотивації людини як виду, що мають безпосередній вплив на її суспільне життя; (б) власне соціально-психологічні чинники, які визначають поведінку особи в її громадському та політичному житті. Хоча перше визначення є ширшим, а друге, відповідно, вужчим, вони, як можна побачити, доволі чітко доповнюють одне одне. Однак при цьому ми необхідним чином наштовхуємося на ряд концептуальних проблем, які матимуть відповідний вплив на обговорення питань цієї лекції.

По-перше, постає питання про постійність або непостійність сутності людини. Як нам усім відомо з буденного життя, поведінка окремих людей може дуже сильно змінюватися, коливаючись від одного «полюсу» до цілком протилежного і в той же час – проявляти певні стійкі закономірності своєї зміни або постійності. Відповідно, не завжди зрозуміло, якими саме факторами спричинені такі коливання або закономірності: чи це є наслідком спадковості, чи виховання, чи певних підсвідомих процесів? Це ж питання застосовне і до питань соціально-політичної поведінки як окремих людей, так і цілих соціальних груп та суспільства в цілому; різниця лише в масштабі. Тому, залежно від того, які чинники сутності людини визнаються, різні політичні вчення малюють зовсім різні картини людської природи та відповідно – мети та цілей політичної дії, що нібито мають відповідати об’єктивній природі людини.

Наприклад, для ліберала само собою очевидним є те, що людина за своєю біологічною природою є індивідуалістом, що прагне максимально збільшити кількість та якість соціально-економічних ресурсів, що перебувають у її розпорядженні. Тому метою ліберальної політики є сприяння такого роду індивідуальному збагаченню як природному для сутності людини та тотожному поняттю політичної свободи. Для марксиста так само «очевидною» є зовсім протилежна теза: для нього окрема особа є лише функціональною складовою свого суспільного класу чи групи, а поведінка її визначається місцем цього класу в суспільному розподілі праці та відповідною класовою ідеологією, що формується як наслідок останнього. Тому для прихильників марксизму будь-яка політика є класовою, а не індивідуальною. Націоналісти розглядають людину як представника певної нації, що є певним примордіальним колективом (тобто спільнотою людей, що існує з давніх-давен та поєднується стійкими генетичними та духовними зв’язками). Саме тому для націоналізму в основі всього лежить національний інтерес як засадничий камінь політичної дії. Хоча кожна з цих, та деяких інших, світоглядних позицій буде розглядатися в подальшому, уже найбільш стисла їх характеристика вказує на всі складнощі, пов’язані зі спробою дати об’єктивне тлумачення сутності людини як суспільно-політичного факту.

Друга проблематичність поняття «сутність людини» полягає в питанні про її універсальність, тобто можливість застосовувати певне визначення поняття про людську поведінку та дотичні до нього психологічні характеристики до всіх суспільних груп, народів та епох. Знову ж таки, в цьому випадку всі відповідні дискусії тісно пов’язані з відповідними ідеологічними матрицями: ліберали та консерватори стверджують, що їх версія сутності людини начебто є вірною для всіх часів та народів та виходить із певних притаманних рис людської особистості та суспільства як таких. Подібну позицію займають і анархісти, хоча, звичайно, їх версія сутності людини має мало спільного з ліберально-консервативними тлумаченнями останньої. Нарешті, марксисти вважають сутність людини плинною та схильною до змін відповідно до переходу від однієї соціально-економічної формації до іншої, причому цей перехід абсолютно не залежить від волі окремих людей. Що ж до націоналістичних концепцій, то в цьому питанні вони є доволі різнобічними: якщо консервативні націоналісти схильні погоджуватися із загальноконсервативними підходами, то різного роду націонал-революційні течії виходять із романтичного уявлення про унікальність своєї нації та притаманні її членам особливі генетичні та психологічні ознаки. В залежності від відповідного ідеологічного підходу, ця теза може обґрунтовуватися або уявленням про певне надприродне/релігійне покликання своєї нації, або суто біологічно-генетичними аргументами. Тому, враховуючи різноманітність відповідних позицій, видається, що говорити про якесь об’єктивне поняття сутності людини наразі, на жаль, не доводиться.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити попередній висновок, що поняття «сутність людини» є надзвичайно суперечливим та суб’єктивістським. Хоча всі течії політичної думки та дії в принципі погоджуються, що існують певні закономірності поведінки людини як соціально-політичного суб’єкта, між ними точаться запеклі дискусії (і не тільки дискусії) щодо того, якими саме є ці закономірності, якими чинниками вони визначаються, і до якої міри можна та варто говорити про їх універсальну застосовність. Тому, хоча сутність людини зовні здається суто філософським поняттям, адекватне розуміння її складної структури є необхідним, адже саме від того, які саме визначення та характеристику сутності людини ви даєте, залежить ваша точка зору на цілі та можливості політичної діяльності.

2. Протилежні підходи та моделі: натуралізм та антинатуралізм, перфекціонізм та песимізм. Аристотель, Нікколо Макіавеллі, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо, Джеремі Бентам, Джон Роулз

Якщо переходити до конкретних історичних теорій та моделей сутності людини в її застосуванні до політичного життя суспільства, можна виокремити чотири основні лінії дискусії, а саме:

(1) Між перфекціоністами та песимістами, причому перші вважають, що людську сутність можна певним чином «удосконалити», зробити кожну людину кращою та відповідальнішою, а другі виходять із уявлення про незмінність та обмеженість сутності людини;
(2) Між біологічним та соціологічним підходами, у рамках кожного з яких основним чинником, що визначає сутність людини, визнається або генетична спадковість (як індивідуальна, так і колективна), або визначений певним конкретним суспільством та сім’єю вплив виховання та освіти;
(3) Між індивідуалізмом і колективізмом; та
(4) Між об’єктивізмом і суб’єктивізмом.

Зважаючи на великий обсяг відповідного матеріалу та обмеженість часу, в цій лекції основну увагу буде приділено дебатам між перфекціоністами та песимістами, а інші фактори дискусії будуть розглядатися дотично до останнього. Важливо зауважити, що всі згадані нижче мислителі належать до категорії натуралістів, тобто прихильників природно-психологічного тлумачення сутності людини в політиці. Антинатуралістичні концепції, навпаки, виходять із релігійних уявлень про природу людини як божественного творіння, тому тісно пов’язані з відповідними релігіями.

Історики філософії вважають, що першим виразником перфекціоністського уявлення про природу людини був Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – славетний учитель Александра Македонського та фактичний засновник сучасної західної традиції філософії. В одній із своїх ключових робіт («Нікомахова Етика») Аристотель розглядає протиріччя між двома видами сутності людини: початковою природою неосвіченої людини, з одного боку, та природою людини, що існує в межах певної політичної спільноти (держави, або полісу) та проявляє закладену в ній сутність (телос). На думку Аристотеля, науки та освіта дозволяють людині переходити від одного стану до іншого, тим самим проявляючи свою власне людську сутність на противагу тваринній. У той же час, для Аристотеля природними є обидва з вищезгаданих станів природи людини, тому, на відміну від деяких пізніших філософів, він не ставить питання про те, наскільки універсальним є другий із них. Простіше кажучи, для Аристотеля сутність людини є багатошаровою, а повної реалізації своєї сутності, свого телосу – як і політичної свободи, що є його необхідною передумовою, – можуть досягти далеко не всі. До того ж, Аристотель був давньогрецьким протонаціоналістом, тобто виходив із уявлення про фундаментальну перевагу давніх греків над усіма іншими народами («варварами»), тому його думка з відповідного питання і не могла бути універсалістською.

Аристотель
Аристотель

Після тривалого панування християнства та християнської теології за доби Середньовіччя одним із перших мислителів, що поставив питання про природно-психологічне, а не богословське тлумачення сутності людини як істоти політичної, став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Це був видатний мислитель та практичний політик міста-держава Флоренція за часів італійського Відродження, що не тільки філософствував, а й намагався поширити свої політичні ідеї серед сучасних йому правителів. Основною метою Макіавеллі як філософа політики було обґрунтування такого політичного режиму, що дозволив би об’єднати на той час політично роздроблену Італію та звільнити її від впливу іноземних володарів – в першу чергу французького короля та германського імператора. Тому його тлумачення сутності людини є передусім політизованим. Для Макіавеллі людина є за своєю сутністю істотою егоїстичною – як він цинічно зауважує в своїй фундаментальній праці «Державець», «люди скорше забудуть батькову смерть, ніж утрату спадщини». Водночас люди зазвичай є простодушними, довірливими та нетерплячими в своїх домаганнях. Тому, з точки зору Макіавеллі, правитель, або Державець, має хитро та гнучко використовувати два основні важелі впливу на своїх підданих, а саме любов, або відданість, та страх, уникаючи при цьому їх презирства через власну слабкість або ненависті через надмірну та відверту жорстокість. Для Макіавеллі звичайні люди є потенційно корисливими та боягузливими істотами, контроль над якими слід здобувати шляхом поєднання «вдачі і людини, і звіра». Під «вдачею людини» автор має на увазі створення видимості певних чеснот, щоб тим самим прихилити до себе громадську думку. «Вдачею звіра» ж є поєднання грубої сили апарату насильства та хитрощів і віроломства. Тільки ці два види інструментів, на переконання Макіавеллі, забезпечують правителеві-тирану міцну політичну владу. В другій же своїй фундаментальній праці («Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія») Макіавеллі, навпаки, захищає республіканський режим народного правління як потенційно ідеальний. У цьому випадку Макіавеллі робить особливий наголос на проблемі установчих законів (конституцій) як фундаменту успішної республіки. Однак для Макіавеллі знову ж таки актуальним є питання обмеження негативних сторін природи людини, тому і в цій праці він робить особливий наголос на ролі законодавців та вождів народу.

Макіавеллі
Макіавеллі

Продовжувачем лінії політичної думки, започаткованої Макіавеллі, став Томас Гоббс (1588-1679), який є одним із засновників так званого «політичного реалізму». Як і Макіавеллі, Гоббс був натуралістом, тобто прихильником уявлення про цілковиту визначеність людської природи природно-психологічними чинниками. Він зіграв чи не найважливішу роль у формуванні уявлень про державу та державну владу, притаманну Новому часу – історичній епосі, що почалася після занепаду середньовічної католицької культури в шістнадцятому столітті та тривала до потрясінь Першої світової війни. Гоббсівське уявлення про сутність людини та природу суспільних зв’язків найчіткіше виражено в його найвідомішому творі – трактаті «Левіафан» (1651 рік). Будучи прихильником абсолютної королівської влади, Гоббс виправдовував її не традиційними релігійними тезами про походження королівської влади від Бога, а певними раціоналістичними аргументами. Перш за все, Гоббс стверджував, що кожна окрема людина, як би вона цього не заперечувала, за своєю природою схильна прагнути до влади. При цьому під владою він розумів не тільки політичну владу в строгому сенсі цього слова, але і суспільні ресурси як такі, включаючи прагнення набувати впливових друзів, матеріальних благ, багатств та ставати відомим у суспільстві. Однак, оскільки окремі люди взаємодіють між собою як свого роду соціальні атоми, їхні індивідуальні прагнення до влади викликають постійні конфлікти між ними – подібно до того як, за твердженням сучасних Гоббсу вчених (а сам Томас Гоббс був не тільки філософом політики, а й математиком та фізиком, як це часто бувало за тодішніх часів), окремі атоми постійно стикаються між собою в порожньому просторі. Саме для того щоб запобігти таким егоїстичним зіткненням та конфліктам, які Гоббс вважає «природним станом речей» для людського суспільства, позбавленого внутрішніх регуляторів, і потрібна начебто держава, причому саме сильна держава на чолі з монархом, або сувереном. Назва «Левіафан» якраз і апелює до біблійного морського чудовиська, що є символом абсолютної влади. Тому, з точки зору Гоббса, хоча окремі особи і здатні шляхом філософських роздумів віднаходити в природі певні закони моральної поведінки, у більшості своїй вони не можуть самостійно керуватися ними, не наражаючись на ризик втратити свої ресурси та навіть саме своє життя через протидію з боку інших, аморальних суб’єктів, не обтяжених такого роду мораллю. Тому існування держави та державного примусу якраз і необхідне, щоб позбавити аморальних суб’єктів можливості шкодити моральним, – принаймні, такими є міркування Гоббса з цього приводу. Що цікаво, друга видатна праця Томаса Гоббса – «Бегемот» (1658 рік) – присвячена проблемам революції та революційного насильства. Але її коротка характеристика буде доречною вже в контексті іншої лекції, що буде присвячена відповідному колу питань.

Титульний листок першого видання "Левіафана"
Титульний листок першого видання «Левіафана»

В той час як Макіавеллі та Гоббс вважаються прихильниками реалістичного (а насправді – песимістичного) погляду на сутність людини, засновником сучасного варіанту перфекціонізму в цьому плані є, звичайно, Жан-Жак Руссо (1712-1778). Хоча Руссо часто вважають представником такого духовно-політичного явища, як Просвітництво, насправді він належить радше до засновників сучасного соціалізму та всієї «лівої» парадигми сучасної суспільної думки як такої. Якщо для Гоббса «природний», бездержавний стан людського існування був ареною боротьби індивідуалістів, що борються за обмежені природою ресурси, то для Руссо типовою була ідеалізація додержавного, первісного існування людського роду, що особливо яскраво проявилося в його основній праці щодо засад людської сутності та суспільства в цілому – «Суспільному договорі» (1762 рік). На думку Руссо, нібито на початку людського існування люди вели самодостатній, індивідуалістичний спосіб життя, були мирними істотами, що користувалися плодами природи, не вели жодних воєн та інших конфліктів. Потім, з якоїсь причини (для Руссо як жіноненависника цією причиною були в першу чергу жінки та ревнощі, які вони почали викликати в чоловіків), люди почали жити разом, утворювати спершу племена, а потім міста та держави, між ними почалися конфлікти та виникла суспільна нерівність та державна влада. Саме такого роду погляди – засновані на уявленні про те, що «погане» репресивне патріархальне суспільство «пригноблює» нібито фундаментально добру та мирну людину – наразі панують серед сучасних, постмарксистських лівих.

"Суспільний договір"
«Суспільний договір»

Більш типовою для Просвітництва в цілому, все ж таки, була не позиція Руссо, а концепція, розвинута та обґрунтована англійським філософом того часу Джеремі Бентамом (1748-1832), що стала загалом типовою для всіх ліберальних тлумачень сутності людини, так само як ідеї Гоббса стали вихідними для консервативних, а Руссо – лівих та соціалістичних поглядів у цьому плані. З точки зору Бентама, в основі людської поведінки лежать відразу два стимули: прагнення до насолоди та прагнення уникнути болю. На відміну від філософів Руссо та Гоббса, Бентам належав до родини юристів, тому вихідною точкою його ідей став пошук шляхів удосконалення системи англосаксонського права того часу. Оскільки англосаксонська система права за своєю сутністю є надзвичайно гнучкою та схильною до змін, то Бентам дійшов до висновку, що людська поведінка є так само гнучкою та прагматичною, але все ж в її основі лежить так званий утилітарний принцип, а саме – прагнення до максимального можливого збільшення щастя (тобто насолоди) якомога більшої кількості людей. Через те, що  ідеї Бентама, завдяки його учням, таким як Джон Стюарт Мілль (1806-1873), набули надзвичайно великої популярності в політичних колах Великої Британії, а потім і США, то недивно, що класична ліберальна політична думка, яка набула найбільшого поширення саме в цих двох суспільствах ХІХ століття, завжди виходила саме з цього принципу при обґрунтуванні своїх позицій. Тобто, на відміну від класичних лівих, що слідують ідеї Руссо про бажаність відновлення «природного стану» як спільноти абсолютно вільних від суспільних обмежень людей, і від класичних правих, які, слідом за Гоббсом, вважають сильну державу якраз необхідним захистом від такого роду «природного стану», класичні ліберали не схильні розмірковувати про «природний стан» узагалі, а виходять суто з утилітарного принципу Бентама-Мілля. Тим не менше, всі три позиції є вразливими, оскільки вони схильні абсолютизувати якесь одне уявлення або чинник людської поведінки.

Джеремі Бентам
Джеремі Бентам

Нарешті, останнім із політичних філософів, що торкалися проблем сутності людини в своїх творах, став Джон Роулз (1921-2002), концепції якого є надзвичайно впливовими в сучасних США. Провідна праця Роулза – «Теорія справедливості» (1971 рік) – присвячена питанню про можливість та сутність суспільної справедливості у відносинах між людьми. Будучи прихильником концепції демократичного суспільства (а отже – перфекціоністом), Роулз виходить із уявлення про того, що кожна людина наділена певного роду невід’ємними правами (так звані «основні свободи»), але в той же час позбавлена повного та безстороннього знання про ситуацію інших людей. Тому, для уникнення серйозних конфліктів, за Роулзом, необхідно, щоб основні свободи особи визнавалися беззастережно, і при цьому – щоб громадські посади та відзнаки були доступними всім, хто має здатність до відправлення відповідних функцій, з тим щоб найменш захищені прошарки суспільства мали до них свого роду «привілейований» доступ. Тому, як і попередні філософські концепції, його позиція в цьому плані є також політично ангажованою.

Як бачимо, не існує жодної концепції сутності людини, що була б об’єктивною та цілком незаангажованою. І це цілком природно, адже це питання є основою непримиренних світоглядних дискусій та конфліктів. В будь-якому разі, видається, що суперечка між перфекціоністами та песимістами є єдиною невід’ємною стороною сутності людини як політичного суб’єкта, про яку ми щось можемо знати із стовідсотковою впевненістю. Загалом же, варто запам’ятати, що «ліві» є завжди перфекціоністами, праві консерватори – песимістами, а ліберали коливаються між двома позиціями.

3. Тлумачення сутності людини в різних політичних вченнях: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, інтегральний націоналізм, традиціоналізм.

Переходячи від історично-світоглядного розгляду протилежних поглядів на сутність людини як суб’єкта суспільних відносин та політики зокрема до аналізу конкретного втілення цих поглядів у відповідних політичних течіях та рухах, варто наголосити, що цей аналіз не може бути повним та всеохоплюючим через відповідні обмеження, які накладає формат лекції. Тому його виклад тут слід сприймати радше як початкову точку, а не як однозначний висновок.

Лібералізм як політичне вчення історично виходив із вищезгаданої концепції Бентама-Мілля, однак у той же час у ньому присутні сильні напрями думки, для яких питання про існування якоїсь об’єктивної (умовно кажучи) моделі людської особистості та пов’язаної з нею закономірної політичної поведінки не є суттєвим. Зазвичай, такі тенденції ґрунтуються на спадщині Іммануїла Канта (1724-1804), ще одного з батьків-засновників сучасного лібералізму, та тяжіють до погляду, за яким принциповим є питання необхідного обмеження свободи волі окремих осіб у тих питаннях, у яких необмежена свобода волі може завдати іншим особам фізичної або психологічної шкоди.  З іншого боку, такі мислителі ліберального спрямування, як Адам Сміт або Фрідріх Хайек, звертали основну увагу на певні суспільні закономірності, такі як так звана «невидима рука ринку», що не залежать від людської волі та по суті розглядаються як зовнішні відносно людської особи «природні» явища. Тому загалом ми можемо дійти висновку, що лібералізм або зводить природу людини до чистого утилітаризму в дусі Бентама, або займає деонтологічну позицію в стилі Канта, або ж зосереджує основну увагу на надособистісних суспільних процесах, з точки зору яких специфіка людської поведінки не має значення, або точніше – цілком та повністю визначається останніми.

Натомість, консерватори, хоча в чистому вигляді їх учення з кінця ХІХ століття вже слабко простежується, зливаючись по факту з правим флангом ліберальної думки, продовжують зосереджувати увагу на проблематичності сутності людини, в якій надмірний егоїзм має урівноважуватися силою примусу з боку державної влади. На противагу лібералам, консерватори відверто визнають існування певної постійної та універсальної сутності людини, для якої характерні як позитивні, так і негативні риси, і яка постійно перебуває під ризиком деградації через дії певних девіантних сил. Типовими прикладами консервативної думки щодо сутності людини в ХХ столітті є концепції Отмара Шпанна, одного з теоретиків «консервативної революції» в Австрії 1920-х – 1930-х років, та Освальда Шпенглера (1880-1936) – теоретика «занепаду Західного світу», на думку якого «фаустівська» культура сучасного Заходу наближається до цивілізаційного застою. У рамках цієї концепції сутність людини є водночас універсальною та історичною; будучи тісно пов’язаною з певними циклами розвитку людської душевності, вона набуває самосвідомості, розвивається, розквітає, занепадає та завмирає в рамках окремих унікальних культур. Тому для сучасних консерваторів характерні водночас універсалізм у відстоюванні певного роду «традиційних цінностей» як бажаних для підтримання позитивних, на їх думку, рис людської природи та наголос на національній та культурній самобутності соціально-політичної поведінки людини.

Сучасні соціалісти та соціал-демократи, загалом, посідають або близькі до ліберальних (у їх утилітарному плані) позиції щодо сутності людини, або ж схиляються до концепцій, близьких ідеям Жана-Жака Руссо щодо необхідності звільнення «первісної» особистості від «пригноблення» з боку суспільства. Невелика частина сучасних соціалістичних лівих намагається слідувати настановам ортодоксального марксизму – в тому сенсі, що для них, як і для лібералів хайєківської школи, первинним чинником політичної поведінки є надособистісні економічні сили – тільки цього разу не «невидима рука ринку», а «розвиток продуктивних сил та виробничих відносин». Однак, як і у випадку з крайніми лібералами, така концепція перетворює цих лівих на відірваних від життя фаталістів, тобто віруючих у певний історичний розвиток, що нібито сам по собі здійснить їх політичні сподівання. Тому наразі, після буремної історії ХХ століття, що пішла явно не за класично-марксистськими теоріями, ця група є абсолютною меншістю серед лівих.

До руссоїстської тенденції у визначенні сутності людини належать і анархісти, адже фактичний засновник сучасної анархістської ідеології Петро Кропоткін (1842-1921) багато в чому схилявся до подібних ідеям Руссо поглядів. Однак при цьому, на відміну від Руссо, ідеалізуючи «вільних дикунів», середньовічні міста-держави та інші нескладні суспільні організми, Кропоткін стверджував, що сутність людини є з самого початку соціальною та альтруїстичною, тобто що людські спільноти початково були побудовані на принципі не ревнощів, а взаємодопомоги. На жаль, як і Руссо, Кропоткін схильний до ідеалізації примітивних етапів розвитку людського суспільства, що робить його політичну теорію слабко застосовною в суспільствах індустріально-інформаційного типу.

Нарешті, інтегрально-націоналістичні та традиціоналістичні концепції сутності людини докорінним чином відрізняються від усіх вищенаведених у тому плані, що вони відкидають універсалізм будь-якого роду. Як і руссоїстські концепції, вони прагнуть повернутися до ідеалізованого минулого, до «золотого віку», але їх уявлення про «золотий вік» є докорінно відмінним від аналогічних концепцій лівих соціалістів та анархістів. В основі інтегрально-націоналістичних тлумачень сутності людини лежить складний комплекс елітаристських (тобто зорієнтованих на формування свого роду духовно-політичної еліти) та примордіалістських (заснованих на переконанні в безумовну первинність національної спільноти відносно особи) поглядів. В Україні найбільш яскравим провісником такої точки зору став Дмитро Донцов, у Німеччині – Ернст Юнгер та Едгар Юліус Юнг, в Італії – Джованні Джентіле та Енріко Коррадіні. Дещо окремо в цьому плані стоїть німецький націонал-соціалізм, який, тим не менше, однозначно належить до категорії інтегрально-націоналістичних рухів. Для Альфреда Розенберга, автора книги «Міф ХХ століття», яка, хоч і не мала статусу офіційного ідеологічного твору в ІІІ Райху, але залишається найбільш послідовною спробою викладу інтелектуальної версії націонал-соціалізму, сутність людини тісно пов’язана із свого роду «містикою крові», що носить водночас біологічно-расовий та духовно-езотеричний характер. Тому, хоча вона не є чисто релігійною, вона носить антинатуралістичний характер, хоч і є із зовнішнього боку чисто натуралістичною (тобто біологічно-расовою). Відповідно, для ортодоксального націонал-соціалізму не існує і не може існувати якоїсь «сутності людини», існують окремі сутності відповідних расових груп.

З іншого боку, традиціоналізм, або інтегральний традиціоналізм, засновником якого є барон Юліус Евола (1898-1974), який багато чого почерпнув у французького містика-традиціоналіста Рене Ґенона (1886-1951), теж займає «расистські» позиції стосовно сутності людини, але цього разу – духовно-расистські. Для Еволи та його ортодоксальних послідовників фізична раса є лише відображенням (часто недосконалим та поверховим) раси душі та духу, яка власне і має нібито визначати якість людини. Важливою в традиціоналізмі є й концепція духовних станів/каст, які, за твердженням Ґенона, «не мають нічого спільного з економічними класами». Тому, на відміну від націонал-соціалізму, традиціоналізм відкидає вчення про єдиний національно-расовий колектив як основу політичної дії, утверджуючи натомість необхідність об’єднання тих прошарків суспільства, які належать до однієї «раси духу», навколо суспільного ідеалу, що відповідає їх «духовному стану». В цьому плані концепція сутності людини в традиціоналізмі є куди більш елітаристською, ніж у націонал-соціалізмі, і водночас – відверто антинатуралістичною. У той же час, слід зазначити, що в сучасних правих рухах ідеологічні матриці націонал-соціалізму та традиціоналізму часто переплітаються, що робить їх розрізнення доволі проблематичним.

4. Підсумки та висновки

Як можна зрозуміти з вищенаведеного, поняття сутності людини є фундаментальним для будь-якої політичної теорії та побудованого на її засадах політичного руху, оскільки визначення самої мети існування та діяльності такого руху залежить від того, яку картину людської сутності він для себе формує. В залежності від уявлюваної моделі людської поведінки, будується і відповідна політична стратегія. Приміром, марксисти, що дотримуються моделі первинності надособистісних економічних сил, будуть мирно займатися штудіюванням «Капіталу», а переконані консерватори будуть голосувати в парламенті за збільшення повноважень органів внутрішніх справ заради недопущення вивільнення сваволі не контрольованих державою мас. Тому саме погляд на сутність людини і визначає, певною мірою програмує долю будь-якої політичної організації, яка серйозно підходить до своєї ідеологічної бази.

Виробничі синдикати як форма соціальної діяльності: минуле, сучасність, майбутнє: Відео

Пропонуємо вашій увазі відеозапис третьої лекції політичного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці, присвяченої проблематиці виробничих синдикатів, революційного синдикалізму як історичного явища, причин його невдачі, та відображення ідей синдикалізму в політичній теорії українського революційно-націоналістичного руху ХХ століття.

У майбутньому заплановано публікацію більш ґрунтовної  статті Леоніда Кияниці, що буде стосуватися окресленого вище кола важливих питань теорії та практики сучасного національно орієнтованого синдикалізму.

З іншими лекціями Леоніда Кияниці ви можете ознайомитися тут.

(ВІДБУЛОСЯ) Лекція СИНДИКАТУ №3: Виробничі синдикати як форма соціальної діяльності: минуле, сучасність, майбутнє

Виробничі синдикати

22 квітня, о 19:00 відбудеться ідеологічна лекція політичного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці на тему: «Виробничі синдикати як форма соціальної діяльності: минуле, сучасність, майбутнє».

Лекція відбудеться за адресою : м. Київ, вул. І. Мазепи, 6а

Вхід вільний.

Контактний телефон для довідок: (063) 417 43 30.